Вони були певні своєї переваги, але не знали головного про жінку перед ними

Пауза. Шурхіт. Потім голос матері, тремтячий і надломлений:

— Віро! Доню!

— Мамо, я тут. Ти ціла? Тато поруч? Софія?

— Ми всі тут… нас забрали… зв’язали… Віро, мені страшно…

Телефон відібрали.

— Досить. Тепер знаєте, що вони живі. Час пішов.

Зв’язок урвався.

Водій тривожно скосив на неї очі.

— Усе нормально?

Віра змусила себе кивнути.

— До готелю.

Але всередині вже бушував шторм. Страх за близьких, лють, відчай, холодний розрахунок — усе зіштовхнулося разом. Вона зателефонувала додому. Ніхто не відповів. Набрала Софію. Телефон вимкнений. Потім зв’язалася із сусідкою батьків, Ларисою Іванівною.

Та відповіла перелякано, майже пошепки:

— Віро, я сама збиралася тобі дзвонити. Удень до під’їзду під’їхав сірий фургон. Троє чоловіків у темному, обличчя закриті. Вони піднялися нагору, а потім вивели твоїх батьків. Руки були зв’язані. Я хотіла викликати допомогу, але один із них так подивився… я злякалася. Пробач.

Віра подякувала їй і відключилася.

Картина стала ясною. Викрадення провели вдень, зухвало, професійно. Вони знали адреси, режим, склад родини. Це не випадкові люди. Це помста.

Вона швидко перебрала можливих ворогів. За роки служби їх було досить, але більшість давно не становили загрози. І раптом думка вдарила майже фізично.

Данило Грачов.

У матеріалах справи миготіло ім’я старшого брата — Романа. Тоді це здавалося другорядним: формально він не проходив за епізодом нападу. Але Віра пам’ятала, що найнебезпечніші фігури часто лишаються не в центрі протоколу, а на краю.

Через захищений планшет вона підняла закриті дані. Роман Грачов. Велика постать кримінального світу. Підозри в організації постачання заборонених речовин, легалізації грошей, силовому тиску, зв’язках із корумпованими посередниками. Офіційних вироків майже немає. Вплив, гроші, охорона, підставні компанії.

Тепер усе сходилося.

Офіційно звертатися було небезпечно. У таких людей могли бути інформатори будь-де — у поліції, адміністрації, серед охорони, у службах зв’язку. Будь-який різкий рух міг призвести до смерті заручників. Віра розуміла це надто добре.

Отже, спершу доведеться грати за правилами викрадачів.

Потрібна сума була великою, але досяжною. Частина заощаджень у неї була. Решту вона позичила в Михайла, Єгора й Оксани, не пояснюючи всіх деталей. Вони не тиснули запитаннями. Михайло лише помовчав у слухавку й сказав:

— Гроші будуть. Але потім ти розкажеш.

— Потім, — відповіла Віра…