Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима
Назара Петровича Кравченка, колишнього капітана спеціального армійського підрозділу, списали після тяжкого поранення й контузії. Він не любив говорити про минуле й не терпів запитань. У лісовому селищі, до якого від цієї дороги було близько двадцяти кілометрів, його знали як мовчазного лісника, що живе в забутій лісовій хатині біля боліт. Чужих людей на своїй стежці він не зустрічав давно й не прагнув зустрічати.
Після шпиталю він спершу намагався жити у великому місті. Шукав місце в охороні, погоджувався на нічні чергування, ходив по конторах, де на нього дивилися як на зручну силу з незручною біографією. Удень він ще тримався: відповідав коротко, не пив, не зривався, робив вигляд, що може бути звичайною людиною. Але ночами прокидався мокрий від поту, чув у тиші не трамваї за вікном, а перешкоди в рації й чужі голоси, які просили витягти їх з-під вогню.
Місто тиснуло на нього натовпом, вивісками, чергами, чужим поспіхом. Люди сперечалися через дрібниці, лаялися в транспорті, рахували гроші біля прилавків, а Назар увесь час ловив себе на тому, що дивиться на дахи, на вікна, на під’їзди, ніби звідти мав ударити вогонь. Він пробував знімати кімнату біля вокзалу, потім ліжко в гуртожитку, але всюди стіни здавалися надто тонкими, а чужі кроки за дверима — надто близькими. За кілька місяців він зібрав стару армійську сумку, зняв у касі свою скромну допомогу й поїхав туди, де було досить тиші, щоб не збожеволіти.
Лісова хатина дісталася йому майже занедбаною: колоди потемніли, піч коптила, дах протікав у двох місцях. Він лагодив її мовчки, як лагодять не дім, а власний прихисток. Зранку йшов в обходи, перевіряв просіки, стежив, щоб браконьєри не ставили петель, повертався до темряви й довго відмивав чоботи біля ґанку. Жив крупами, консервами й тим, що приносив ліс. Раз на два тижні ходив до автолавки в сусіднє село. Люди намагалися його розговорити, питали про минуле, але швидко звикли до його коротких відповідей і перестали лізти. Вечорами він слухав старий ламповий приймач, з якого долинали звістки про невиплачені зарплати, зниклих людей, замовні вбивства й нових господарів життя. Потім вимикав його, бо чужий світ за сотні кілометрів здавався таким самим хворим, як і той, з якого він утік.
Майже два роки тому, в січні дев’яносто п’ятого, він не вивів із гірської засідки трьох зовсім юних бійців. Вони вірили йому, кликали його по рації, а він чув лише тріск перешкод, вітер, постріли й наказ триматися. Відтоді цей тягар сидів у ньому важким каменем. Він носив його в грудях і того похмурого дня, коли брів порожньою трасою, несучи в торбі сіль, крупу й кілька бляшанок.
Дівчину, яка висипалася на ходу з весільного позашляховика, звали Марина Литвин. Їй було двадцять. Люди Романа Костюка везли її до реєстраційної установи, щоб під виглядом шлюбу закріпити за своїм ватажком лісовий бізнес її вбитого батька. Остапа Литвина, старого авторитета з власними правилами, два місяці тому розстріляли біля воріт його будинку на центральній вулиці. Після його смерті Марина лишилася єдиною спадкоємицею пилорам, рахунків і зв’язків, які Роман хотів отримати без зайвого галасу.
Назар тоді ще не знав усіх подробиць. Він бачив лише дівчину, що ховалася за його спиною, і трьох озброєних людей, які вважали, що лісова дорога, чуже життя й чужий страх належать їм по праву сили.
Першим уперед ступив широкоплечий здоровань із переламаним носом. У руці він недбало погойдував коротку биту, обмотану чорною стрічкою. Він окинув Назара поглядом, у якому не було навіть злості, лише зневага до випадкового свідка.
— Забирайся, старий, — кинув він сипло. — Дівка нервова, весілля сімейне. Не твоє діло. Влізеш — закопаємо в канаві.
Двоє інших розійшлися в боки, перекриваючи узбіччя. Той, що тримав пістолет, усміхався, певний, що зараз лісник опустить очі й піде, як ішли всі, коли люди Костюка з’являлися на вулицях. Марина за спиною Назара перестала дихати. Вона ніби наперед відчула, як її знову схоплять за волосся, знову запхають у машину, знову спустять у сирий підвал без вікон.
Назар ледь помітним рухом відсунув її праворуч, за стовбур мертвої сосни. Потім зробив крок назустріч здорованю. Усередині нього не було гарячого шаленства, яке затуманює очі. Там піднявся інший холод — рівний, скляний, безжально ясний. Він упізнавав цей стан і боявся його, бо саме він колись допомагав вижити там, де люди згорали за хвилини…
