Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Тарас Данилович чекав біля гаражів уже о пів на дев’яту. Йому було сімдесят п’ять, але він лишався тією самою охайною людиною, якою я його пам’ятав багато років: невисокого зросту, підтягнутий, у старій, але чистій куртці, з рівно застебнутими ґудзиками. Ми познайомилися три десятиліття тому, коли наші гаражі опинилися поруч. Спершу перекидалися інструментами, потім розмовами, а потім якось непомітно стали друзями.

Тарас усе життя пропрацював у місцевому музеї. Він знав ціну старим речам, умів дивитися на потемніле дерево, на облуплену фарбу, на підпис у кутку так, ніби читав чужу долю. Саме він три роки тому побачив мою картину. Зайшов по ключ, зупинився біля стіни й довго мовчав. Потім попросив зняти її, приніс лупу, зателефонував якомусь експертові. Відтоді я вже не міг дивитися на мисливця в осінньому лісі, як раніше.

Тарас ступив назустріч, ми коротко обійнялися.

— Колю, розповідай.

Я розповів. Не все, тільки найнеобхідніше. Про недільний ранок, сумки, пансіонат, слова Андрія, повідомлення від сусіда. Тарас слухав не перебиваючи. Коли я закінчив, він похитав головою.

— Син, — сказав він тихо. Не як звинувачення, а як гірке здивування.

— Покупця знайшов?

— Знайшов. Той самий чоловік, Павло Григорович. Пам’ятає картину. Я подзвонив йому вчора. Він готовий приїхати сьогодні.

— Коли?

— Опівдні. Якщо ти не передумав.

— Не передумав.

Тарас подивився на мене уважно.

— Колю, це ж пам’ять про дядька. Вона стільки років у тебе висіла…