Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Максим Задорожний дізнався про Лозового до обіду. Подзвонив знайомий зі слідства, говорив швидко й майже пошепки:

— Максиме Ігоровичу, біда. Лозовий дає свідчення. На всіх.

— Що значить на всіх?

— На вас, на Романюка. Земля, гроші, «Меридіан». Їдьте, поки можете.

Зв’язок обірвався. Задорожний залишився сидіти в кабінеті, дивлячись у стіну. Двадцять років він будував свою імперію: будівельна група, контракти, люди, рахунки, нерухомість, зручні знайомства. Усе це раптом виявилося не фортецею, а скляним павільйоном, у який летить камінь.

Він набрав Романюка.

— Ти знаєш про Лозового?

— Знаю.

— Що робити?

— Заперечувати.

— Ти з глузду з’їхав? У них Гринюк, Величко, Кулініч, тепер Лозовий. Документи в них. Це лавина.

— Адвокати розберуться.

— Адвокати лавину не втримають.

— Що пропонуєш?

— Тікати. У мене є рахунки за кордоном. Забираю сім’ю й іду.

— Тікай, якщо хочеш. Я зі свого міста як щур не піду.

— Тоді ти не сміливий. Ти сліпий.