Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Із Задорожним розмова вийшла коротшою, ніж з іншими. Він не був людиною вулиці й не намагався грати героя. Він умів рахувати ризик, збитки й шанси, а тому швидко розумів, коли стара сторона перестала бути вигідною.

— Що вам потрібно? — спитав він, щойно сів навпроти Мирона.

— Правда. І кошти для тих, кого ваш «Меридіан» зламав.

— Скільки?

— Велика сума. Через фонд допомоги постраждалим.

Задорожний нервово всміхнувся.

— Це багато.

— У тебе більше. За кордоном, на підставних осіб, у чужих фірмах. Професор знайшов досить, щоб ти не сперечався.

Обличчя бізнесмена стало порожнім.

— Величко?

— Він багато говорив.

Кілька секунд Задорожний мовчав, потім спитав:

— А мені що?

— Можливість піти живим, дати свідчення й не бути головною особою цієї історії. Кошти переказуєш сьогодні. Потім зізнання: як фінансував Романюка, як купувалася земля, як тиснули на власників, як ділили відкати.

— А далі?

— Поїдеш. Далеко. Щоб твоє колишнє життя не чуло твого голосу.

— Ви не хочете мене в тюрму?

— Я хочу, щоб Романюк залишився сам. Ти для нього гаманець. Без гаманця влада порожніє.

Задорожний подивився на Професора, на Дем’яна, на Тараса біля дверей, потім знову на Мирона. У голові в нього, видно, йшов швидкий підрахунок: гроші, свобода, ризик, шанс. За хвилину він кивнув.

— Згоден.

Кошти пішли того ж дня. Зізнання записали письмово й на камеру. Задорожний говорив докладно: про контракти, землю, частки Романюка, Кулініча, Величка, Лозового. Потім виїхав за кордон до своїх рахунків, сподіваючись купити собі життя там, де минуле звучить тихіше.

Остання опора впала. Залишився один…