Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Віктор Лозовий зрозумів, що програє, раніше за Романюка. Він прожив досить довге службове життя, щоб відрізняти неприємність від катастрофи. Неприємність можна зам’яти, перекласти, втопити в паперах. Катастрофа приходить із різних боків одночасно, і долонь не вистачає, щоб закрити всі течі.

Сторожук зник. Нечай утік. Ратушний переписав матеріал. Величко віддав грошові схеми. Кулініч виніс документи. Гринюк дав свідчення. Мережа, яку Лозовий плів роками, рвалася не по нитці, а цілими шматками.

Він сидів у кабінеті, курив одну сигарету за одною й дивився на майже порожню пляшку. Телефон задзвонив. Романюк.

— Що в тебе?

— Погано. Гринюк заговорив.

— Що значить заговорив?

— Повністю. На тебе, на мене, на Задорожного. Накази, гроші, люди.

— Куди пішло?

— У вищу структуру. Повз наших.

— Перехопи.

— Намагаюся. Але там уже чекають. Значить, хтось підготував.

— Що пропонуєш?

Лозовий потер обличчя долонею.

— Тікати, поки є вікно.

— Куди?

— Куди завгодно. За кордон, у далекий регіон. У тебе гроші є.

— Якщо втечу, визнаю провину.

— Якщо залишишся, тебе візьмуть при всіх.

Романюк важко мовчав.

— Ні. Я залишуся. Зв’язки, адвокати, Задорожний, люди вище. Викрутимося.

— Зв’язки люблять тих, хто стоїть. Від тих, хто падає, відходять.

— Тоді прибирай Сивого.

— Моїми силами не вийде. Люди бояться.

— Знайди тих, хто не боїться.

— Це війна.

— Значить, війна.

Лозовий поклав слухавку й довго дивився на стіну. Потім відчинив сейф, дістав документи, готівку, паспорт. Помирати за Романюка він не збирався. Сідати поруч із ним — теж.

Уночі він вийшов із дому з сумкою. Біля воріт стояла темна машина. Двоє чоловіків відділилися від тіні.

— Вікторе Сергійовичу? Мирон Степанович хоче поговорити.

Лозовий потягнувся до зброї під курткою.

— Не треба, — сказав один із них. — Велено доставити живим. Але будь-який наказ можна зіпсувати.

До власної машини було кілька кроків. Він зрозумів, що не встигне.

— Поїхали.

У старому будинку він сидів рівно. Не тремтів, не просив. Він бачив надто багато чужого страху й навчився ховати свій.

— Знаєш, чому ти тут? — спитав Мирон.

— Знаю.

— Тоді говори.

— Що саме?

— Усе, чого немає в інших. Схеми Романюка, зв’язки, закриті справи, гроші, накази.

Лозовий усміхнувся.

— А що отримаю?

— Життя.

— Небагато.

— Більше, ніж ти заслуговуєш.

Він витримав паузу.

— Якщо відмовлюся?

— Матеріали на тебе підуть туди, де місцеві зв’язки вже не допоможуть. Не в звичні кабінети. Там давно чекають привід.

— Які матеріали?

— Записи, звіти, люди, яким ти наказував мовчати, гроші, які ти отримував. Цього вистачить, щоб почати копати. А коли почнуть законно, знайдуть усе інше.

Лозовий зблід. На кілька секунд у його очах з’явилася не службова розважливість, а втома людини, яка побачила власний кінець.

— Гаразд, — сказав він. — Питай.

Він говорив три години. Про відкати, підставні фірми, закриті справи, погрози свідкам, скарги, які зникали, людей, яких тиснули заради землі. Професор писав швидко, майже не підводячи голови. Іноді уточнював дату, прізвище, суму. Лозовий відповідав уже без торгу — рятував рештки себе.

Коли все скінчилося, Професор зняв окуляри.

— Цього вистачить не тільки на верхівку. Пів міста зачепить.

— Копію у велике місто, — сказав Мирон. — Моїм людям. Нехай лежить.

Лозового додому не відпустили. Уранці його відвезли до слідчих, не пов’язаних із місцевою системою. Там на нього вже чекали. Він зрозумів, що тікати більше нікуди, і почав давати офіційні свідчення.

Після Лозового система втратила ще одну опору. Залишалися двоє: Задорожний і Романюк. Гроші й влада. Серце й голова схеми…