Вони викинули її з тамбура в нічний ліс, забувши перевірити документи в її сумочці

Із ланцюжком провідник не зможе принести вранці чай, а в Оксани була звичка пити чай о 6 ранку, щойно прокинеться. Ця звичка прийшла з її минулого життя, коли вона була слідчою в особливо важливих справах і працювала в кабінеті до першої ночі, а о 6 уже була на ногах. Вона повернулася за стіл, сіла.

Роман Олегович зайшов удруге, щойно. П’ять хвилин тому приніс свіжий чай і чомусь затримався. На ту саму зайву секунду, якої вона не помітила.

Зараз він ішов коридором назад до службового купе. Ішов не поспішаючи. Біля службових дверей зупинився.

Озирнувся. Коридор був порожній. Нічні пасажири спали, денні ще не вийшли.

Відчинив двері. Зайшов. Зачинив за собою.

У службовому купе на маленькому столику стояв відомчий телефон. Старий, чорний, ебонітовий, з дисковим номеронабирачем. Зв’язок ішов через комутатор станції, тобто через найближчу вузлову станцію.

Зараз вони підходили до попередньої станції. До наступного вузлового пункту лишалося сімнадцять хвилин. Роман Олегович сів, зняв слухавку.

Почекав, поки відповість черговий по зв’язку. Назвав номер. Став чекати з’єднання.

На тому кінці лінії у вузловому місті слухавку взяла людина, чиє ім’я в матеріалах справи номер 14-94 проходило як фігурант номер 3. Слухаю. Це Рома, сьомий вагон. Далі.

У мене в купе СВ жінка. Далі. Тридцять вісім років приблизно.

Одна. З документами. Читає.

Валізка чорна, шкіряна. На вокзалі її проводжав чоловік. Куртка шкіряна.

Легкова машина темно-вишнева. Я номер запам’ятав. Запам’ятав, назви.

Роман Олегович назвав номер. Людина на тому кінці замовкла. Мовчала довго.

Роман Олегович чув, як там цокає годинник, як десь поруч вмикається чайник. Ромо, ти певен? У чому? Що вона читає теку. Я в купе заходив двічі.

Теку бачив обидва рази. На обкладинці гриф. Колір сірий.

На корінці напис від руки. Точно прокурорська. Знову мовчання.

Потім людина на тому кінці сказала тихо. Не сам. Ти зрозумів? Не сам.

Кого чекати? На наступній станції сяде Тарасенко. З Тарасенком вирішите все до наступної великої станції. Вузлове місто не можна.

У вузловому місті її зустрічають. Зрозумів. І Ромо? Так.

Жодних слідів. Зрозумів мене? Зрозумів. Жодних.

Це не та жінка, у якої можна перевірити документи й відпустити. Це та жінка, у якої документи ніхто й ніколи не повинен побачити. Ви їх навіть не чіпаєте.

Зрозуміло? Зрозуміло. Роман Олегович поклав слухавку. Постояв хвилину.

Дістав із шафки пляшку. Не горілку. Звичайну мінералку.

У нього з минулої зими був гастрит. Випив півсклянки просто з горлечка. Поставив назад.

Вийшов у коридор. У коридорі просто біля дверей службового купе на підлозі лежав маленький предмет. Світлий.

Капець. Жіночий, теплий, з хутряною облямівкою по краю. Лівий.

Роман Олегович подивився на нього. Підняв. Покрутив у руках.

Потім нахилився, акуратно поклав його назад. Туди ж, де лежав. На той самий бік.

Повернув усе, як було. Дарма. Цей капець через 6 годин буде єдиною зачіпкою в сьомому вагоні, яка вкаже слідству точне місце, де з купе СВ витягли жінку.

За розташуванням капця криміналісти відновлять траєкторію її руху коридором. За траєкторією — точку, в якій її перехопили. Роман Олегович цього ще не знав.

Він думав, що головне — не залишити капець у неправильному місці. Насправді головне було — не залишити його взагалі. Він пішов до себе.

Біля службових дверей озирнувся. Коридор був порожній. Із купе СВ долинав слабкий, ледь чутний звук.

Оксана налила собі ще чаю й помішувала ложечкою цукор. Дзвін ложечки об склянку з підсклянником. Тихий, домашній, спокійний дзвін.

Роман Олегович зачинив за собою двері службового купе. А в її горнятку, що лишилося на кухонному столі в обласному центрі, чай іще не встиг охолонути. Дмитро повернувся додому після того, як провів її на вокзал, і хотів прибрати горнятко в мийку, але чомусь не став.

Поставив посеред столу. Накрив зверху блюдцем. Ніби Оксана мала от-от повернутися й допити.

Через шість годин він сидітиме на цій самій кухні, біля цього самого горнятка, з цим самим блюдцем і триматиме в руках телефонну слухавку, в якій звучить голос Василя Андрійовича Мельника. Мельник говоритиме повільно, дуже повільно, як говорять із людиною, яку не можна поранити ще одним різким рухом. А поки що поїзд ішов на схід.

До наступної станції лишалося 22 хвилини. На станції на другій колії їх чекав бригадир Тарасенко, той самий, що погодився давати показання. Він стояв на пероні, курив, дивився на колії…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇