Вони вирішили, що мій батько — простий сторож, і надто пізно зрозуміли, як сильно помилялися

Квартира поступово перетворювалася на місце, де кожна річ отримала чужу паперову мітку. Судові виконавці ходили з кімнати в кімнату, описували техніку, меблі, побутові прилади. Лідія Савелівна металася поруч — то хапалася за документи, то затуляла шафу, ніби могла грудьми зупинити те, що відбувається.

— Це наше! Ви не маєте права! Владику, подзвони Віктору Ігнатовичу. Нехай припинить цей цирк.

Владислав уже телефонував кілька разів. На черговий виклик керівник таки відповів. Розмова виявилася короткою. З трубки долинув сухий голос, досить гучний, щоб Мар’яна вловила головне:

— Литвиненко, ти відсторонений до службової перевірки. В офіс більше не приїжджай без виклику.

Потім пролунало ще кілька різких фраз, і Владислав повільно опустив телефон.

— Мамо, мене відсторонили.

— Як відсторонили? — Лідія Савелівна схопилася за скроні. — Через неї? Через цю сіру мишу?

Мар’яна стояла біля дверей спальні, а позаду неї мовчав Мирон. Їй більше не потрібно було підвищувати голос.

— Ви вкрали подарунок мого батька, — сказала вона. — Продали його, закрили картярські борги Владислава, а решту сховали. Тепер відповідати доведеться не переді мною, а перед законом.

— Перед законом? — свекруха зірвалася на вереск. — Та хто ти така? У цю квартиру ти й копійки не вклала. Тут усе наше, родини Литвиненків.

— І копійки? — Мар’яна всміхнулася, і в цій усмішці не було радості. — Три роки я платила за продукти, комунальні рахунки, меблі й техніку. Поки ви заплющували очі на борги сина й удавали, що нічого не відбувається. Тож своє я заберу.

Вона кивнула Миронові. Той передав їй теку.

— Тут список речей, куплених за мої гроші: диван, кухонні меблі, пральна машина, телевізор, посуд. Чеки збережені. Сьогодні все вивезуть.

Лідія Савелівна кинулася до сина.

— Владику, скажи їй! Ти ж чоловік!

Владислав подивився на Мар’яну. В його очах змішалися страх, злість і слабка надія, що колишня м’якість дружини зараз повернеться й урятує його.

— Мар’яно, будь ласка. Не треба так. Ми ж родина.

— Родина, — повторила вона повільно. — Це коли чоловік не стоїть поруч мовчки, поки його мати при гостях принижує дружину. Родина — це коли в жінки не крадуть подарунок під час медового місяця. Ви не були родиною. Ви користувалися мною: моїми грошима, моїм терпінням, моєю звичкою все згладжувати.

У двері подзвонили ще раз. Тепер прийшли працівники розшуку. Один із них зачитав постанову.

— Лідіє Литвиненко, ви затримуєтеся за підозрою у крадіжці в особливо великому розмірі. Пройдімо.

Свекруха відступила, вдарившись спиною об одвірок.

— Ні. Ви помилилися. Владику, скажи їм! Скажи, що це все вона!

Владислав стояв нерухомо. Руки в нього тремтіли.

— Мамо, я… я не знаю, що робити.

Його теж вивели для надання показань. Мар’яна бачила, що Лідія Савелівна ще намагається тримати підборіддя високо, але колишньої сили в цій позі вже не було.

Коли її саджали в службову машину, вона раптом закричала по-справжньому — без розрахунку й театральних пауз:

— Мар’яно, донечко, прости! Я все поверну, тільки не губи мене. У мене серце, мені не можна нервувати, я літня жінка!

Мар’яна вийшла на балкон. У дворі стояв Владислав — розпатланий, без краватки, з загубленим обличчям людини, яка вперше лишилася без материнських вказівок. Він підвів голову.

— Мар’яно, я люблю тебе. Давай почнемо спочатку…