Вони вирішили залякати медсестру, але надто пізно дізналися, хто зовсім поруч

Обіцянку Артем почав виконувати відразу. Раз на тиждень Світлані передавали конверт із грошима; іноді їх приносила людина Граніта, іноді він приїздив сам. Суми були достатніми, щоб жінка могла не шукати роботи й повністю присвятити себе доньці. Савченко не перетворював допомогу на демонстрацію щедрості й не дозволяв дякувати собі. Він просто питав, чи вистачає на продукти, одяг і лікаря, а потім переводив розмову на інше. Світлана розуміла: сперечатися марно. Для Артема це було продовженням останнього прохання Романа, а не послугою, за яку чекають вдячності.

Марина росла здоровою й жвавою. Під час рідкісних візитів Граніт бачив, як вона вчиться ходити, тягнеться до іграшок, складає перші слова. З малечею суворий чоловік несподівано ставав терплячим. Він міг довго сидіти на підлозі й спостерігати, як вона будує вежу з кубиків, а потім удавати, ніби не помічає власного пом’якшалого погляду. У такі хвилини в душі з’являлося тепло, до якого він не був привчений. Артем переконував себе, що лише зберігає вірність загиблому братові, хоча дівчинка поступово займала місце, якого раніше в його житті не існувало.

Тим часом війна з групою Яструба завершилася швидко й жорстко. Костенко розумів, що після загибелі Романа відповідь буде неминучою. Люди Граніта знищили два оптові склади суперника, пошкодили автомобіль Барса й відправили до лікарні кількох збирачів грошей. Артем планував удари холоднокровно, позбавляючи противника доходів, а не влаштовуючи безглузду стрілянину. Не витримавши тиску, Яструб попросив впливових посередників улаштувати перемир’я. На нейтральній зустрічі сторони домовилися більше не заходити на території одна одної й відмовитися від взаємних претензій. Савченко прийняв умови, але ні смерті Романа, ні лісової засідки не пробачив.

Перемир’я зупинило напади, але не принесло Артемові полегшення. На зустрічі посередники говорили про території, компенсації й баланс інтересів, ніби смерть Романа була лише рядком у розрахунках. Граніт підписався під домовленостями заради людей, що лишилися, а не заради примирення з Яструбом. Після цього він ще сильніше розділив дві частини життя. У злочинних справах діяв холодно, а перед дверима Світлани залишав охорону й кличку назовні. Марина не мала рости всередині війни, яка забрала її батька.

Кінець дев’яностих змінився новим десятиліттям. Злочинний світ змінювався: поруч зі старими законниками піднімалися молоді, жадібні люди, які не визнавали колишніх обмежень. Граніт і далі забезпечував захист великим комерсантам, контролював фінансові схеми й отримував частку від нелегальних гральних закладів. Він лишався вірним поняттям, але бачив, що їхня вага зменшується. Новачки поважали тільки гроші й зброю. Артем дедалі частіше думав, що чергове затримання — питання часу. Ця думка не лякала його; до в’язниці він ставився як до неминучої частини обраного життя.

Навесні 2001 року поліція провела велику операцію проти мережі, що переганяла дорогі викрадені автомобілі. Кілька місяців слідчі прослуховували розмови, стежили за учасниками й збирали докази. Савченко відповідав за міську ланку, тому опинився серед сімох затриманих. Йому висунули обвинувачення в організації злочинної групи та незаконному зберіганні зброї. Процес тривав близько пів року. Суд призначив сім років суворого режиму. Артем вислухав вирок стоячи й не змінився на обличчі. Набагато сильніше за власний строк його тривожило, чи зуміє допомога Світлані й Марині надходити без перебоїв.

Перед етапом він викликав надійних людей і дав точні розпорядження. Раз на місяць родині Романа слід було передавати обумовлену суму, а будь-які великі витрати узгоджувати з ним листами. Після цього Граніта відправили до старої колонії суворого режиму в далекому промисловому регіоні. Гнилі бараки, сирість і важка праця не стали для нього несподіванкою. Серед ув’язнених швидко дізналися, хто прибув. Місцеві наглядачі ставилися до Савченка з повагою, адміністрація воліла без причини його не чіпати. У швейному цеху йому доручили сточувати грубі робочі рукавиці.

Передані з волі гроші доходили справно. Якщо Марина хворіла або потрібен був новий одяг, Світлана писала про це без звичних вибачень — так Артем просив ще до етапу. Він переглядав кожного листа по кілька разів, вишукуючи між рядків те, що жінка могла приховати зі скромності. Коли відповідь затримувалася, Граніт через надійні канали з’ясовував, чи все гаразд. Колонія відрізала його від родини фізично, але не звільняла від відповідальності. Навпаки, неможливість самому приїхати змушувала контролювати допомогу ще ретельніше.

Одноманітна робота займала руки, але не думки. Вечорами Артем згадував маленьку кухню Дорошенків і Марину, що сміялася. Поштовий зв’язок зі Світланою встановився майже відразу. Вона писала коротко, розповідала про здоров’я доньки, повідомляла про витрати й дякувала за підтримку. Граніт відповідав іще стриманіше, зате уважно перевіряв, щоб його доручення виконувалися. Своє становище він використовував не заради тюремних зручностей: для нього важливіше було знати, що за високою стіною росте дитина, яку він пообіцяв не залишити. Так почався новий довгий строк, вимірюваний не лише роками, а й листами з дому…