Вони вирішили залякати медсестру, але надто пізно дізналися, хто зовсім поруч

Вони вискочили з душної кімнати в сніг і темряву. До машини лишалося кілька десятків кроків. Роман біг попереду, Граніт — трохи позаду. Автоматна черга розірвала лісову тишу, і Артем відчув сильний удар між лопатками. Він упав обличчям у замет, не розуміючи, чи пробила куля тіло. Дорошенко вже міг дістатися автомобіля сам, але розвернувся, підбіг до друга й схопив його за комір куртки. Під вогнем він тягнув Савченка до машини, не зважаючи на нову чергу, після якої його власне тіло різко здригнулося.

Роман розчахнув пасажирські дверцята, вштовхнув Артема в салон і сів за кермо. Двигун завівся лише з третьої спроби. Кулі вдарили по кузову, заднє скло розсипалося, але старий седан рвонув з місця й вилетів на лісову дорогу. Лише за кілометр Граніт зміг випростатися й обмацати спину. Куртка була розірвана, шкіра палала, однак поранення виявилося дотичним. Він із полегшенням повернувся до друга — і відразу побачив, як одна рука Романа стискає кермо, а друга притиснута до боку. Між пальцями просочувалася кров.

Артем зажадав зупинитися й поступитися йому місцем водія. Дорошенко вперто повторював, що дотягне. Він вів машину, зсутулившись, дихав коротко, а кров стікала на сидіння й гумовий килимок. За десять кілометрів сили залишили його. Автомобіль з’їхав на узбіччя й заглух, голова Романа впала на кермо. Граніт вискочив назовні, відчинив водійські дверцята й підхопив друга. Куртка була наскрізь мокра. Куля ввійшла глибоко в бік, і навіть Артем, який не мав медичних знань, зрозумів, наскільки небезпечною є втрата крові.

Він намагався перетягнути рану й переконував Романа, що довезе до лікарні. Той насилу розплющив очі. «Не встигнеш, брате», — прошепотів він і попросив слухати. Удома на нього чекали Світлана й маленька Марина. Дорошенко хотів отримати не звичайну обіцянку допомагати грошима, а справжню клятву: якщо він не виживе, Артем має стати дівчинці батьком і захисником. Граніт стиснув холодніючу долоню друга й поклявся власним життям, що берегтиме Марину як рідну доньку. Лише після цього Роман дозволив собі заплющити очі.

Останній видих пролунав майже нечутно. Артем ще довго сидів на засніженому узбіччі, притискаючи друга до грудей. Він просив Романа розплющити очі, лаяв за впертість і повторював обіцянку про Марину, хоча вже розумів, що той не чує. Сніг густо падав на їхні плечі, довкола не проїжджало жодної машини. За багато років Савченко бачив смерть не раз, але вперше вона залишила всередині не лють, а крижану порожнечу. Сльозам він не дав пролитися, хоча горло звело болісним спазмом.

Потім Граніт змусив себе діяти: переніс тіло на пасажирське сидіння, сів за кермо й повів розбиту машину темною дорогою. Кожна вибоїна відгукувалася рухом поруч, і Артемові здавалося, що друг зараз отямиться. Лише перші міські вогні остаточно зруйнували це неможливе очікування. Пізньої ночі він доправив Романа до рідного міста й разом із тілом привіз звістку, яку мав повідомити Світлані. За три дні відбувся похорон, на який прийшло багато людей зі злочинного середовища.

Світлана стояла біля відкритої труни, майже не розрізняючи облич довкола. Маленька Марина трималася за її спідницю й перелякано дивилася на незнайомих чоловіків у темному одязі. Вона була надто мала, щоб зрозуміти, чому батько не підводиться. Артем не відходив далеко, але наблизитися до вдови наважився лише на кладовищі. Коли труну почали опускати в землю, він став біля краю могили й повторив клятву так тихо, щоб слова чув лише загиблий: Марина ніколи не залишиться без захисту, а все, що знадобиться їй для життя, буде забезпечено.

Після похорону Граніт приїхав до Світлани. У передпокої стояв дитячий візочок, у квартирі пахло ліками й вистиглою їжею. Жінка виглядала так, ніби за кілька днів постаріла на роки. Артем сів навпроти неї на кухні й без зайвих вступів сказав, що дав Романові слово. Він приноситиме гроші, оплатить навчання Марини й прийде на допомогу на перший поклик. Світлана лише кивнула. Сил на довгу розмову в неї не було. Вона знала, що чоловік довіряв Савченкові більше, ніж будь-кому, а той ніколи не відмовлявся від даної обіцянки.

Перед відходом Артем підійшов до сплячої Марини. Дівчинка лежала у візочку, підклавши долоньку під щоку, і не знала, що за кілька днів її світ змінився назавжди. Граніт довго дивився на неї, згадуючи закривавлену руку Романа у своїй долоні. Він не вмів доглядати дітей, не уявляв, які витрати чекають попереду і як говорити з дівчинкою, що підростатиме, про батька. Але практичні питання не мали значення. Усе потрібне він дізнається й зробить, бо іншого вибору після даної клятви для нього не існувало.

Відтоді турбота про вдову й дитину стала для Артема не благодійністю, а обов’язком, що стояв вище за злочинні правила. Він іще не уявляв, скільки років триватиме ця клятва і яку ціну доведеться одного дня заплатити. Але вже тоді, біля свіжої могили й на тісній кухні осиротілої родини, Граніт ухвалив рішення, яке змінило все його подальше життя…