Врятував ДІВЧИНУ, не підозрюючи, КИМ вона була насправді
— Я зайшла до того кафе сама, щоб не привертати уваги. Охорона чекала в машині на дальньому боці парковки й не бачила, що відбувалося всередині. Якби не ти, ця інспекція могла б стати для мене останньою.
Я слухав, і шматки головоломки почали складатися. Ця жінка не була випадковою жертвою. Вона була великим гравцем, який вступив у війну з тими самими людьми, що зараз намагалися знищити мене.
Ми опинилися по один бік барикад. І навіть не знали про це до вчорашнього вечора. «Радий, що зміг допомогти, Оксано», — відповів я, дивлячись на темніюче небо.
«Але ти обрала кепський час для візитів. У мене війна. За кілька годин сюди приїдуть люди Півночі, і розмовляти вони не будуть.
Тобі краще поїхати: це не твоя бійка». Оксана всміхнулася. Холодна, розважлива усмішка людини, яка звикла грати по-великому.
«Ти помиляєшся, Андрію, це саме моя бійка. І я приїхала не для того, щоб сказати дякую. Я приїхала запропонувати угоду».
Вона зробила ще крок до мене, знизивши голос так, щоб чув лише я. «Я бачила, як ти дієш. Ти не просто вуличний боєць. У тебе армійський вишкіл, холодна голова й люди, які готові йти за тобою до кінця.
Але просто зараз ви — жменька смертників із лопатами проти озброєної банди. У тебе є територія, яка ідеально підходить під перевалочну базу. У тебе є механіки, здатні лагодити важку техніку.
А в мене є гроші, ресурси й зв’язки». Вона вказала тростиною на фуру позаду себе. «Мені потрібен безпечний логістичний хаб у цьому районі.
Фортеця, де мої водії зможуть спати спокійно, а машини будуть під надійною охороною. Якщо погодишся, твоя лісопилка стане цією фортецею. Я забезпечу повне фінансування підприємства, привезу найкраще обладнання.
І найголовніше — забезпечу тобі й твоїм людям юридичний і силовий захист на найвищому рівні. Натомість ти відповідатимеш за безпеку моїх вантажів на цій ділянці». Я дивився на цю крихку, скалічену, але сильну жінку й розумів.
Доля щойно кинула мені рятівне коло. Це був шанс не просто вижити в майбутній бійні, а й назавжди викреслити Північ із рівняння. «Північ дав мені час до заходу сонця», — промовив я, обдумуючи її слова.
— Термін спливає за кілька годин. Вони приїдуть убивати. Твоя охорона готова до такого? — спитав я. Оксана подивилася на своїх хлопців у камуфляжі, потім знову на мене. В її очах спалахнув небезпечний вогник.
«Моя охорона готова до всього, але, гадаю, ти й сам приготував для них теплий прийом. Тобі був потрібен союзник, Андрію. Тепер він у тебе є.
Ти згоден?» Вона простягнула руку. Тонку, аристократичну кисть, що різко контрастувала з брудом і кіптявою лісопилки. Я подивився на своїх чоловіків, які з надією визирали з-за штабелів.
Подивився на згорілу побутівку, на чорні плями кіптяви на стінах ангара. Простягнув свою брудну, мозолясту долоню й міцно стиснув її руку. «Домовилися, але командувати обороною буду я».
Оксана кивнула, забираючи руку. «Твоя територія, твої правила». Наступні години лісопилка нагадувала розворушений мурашник.
Охоронці Оксани, професійні бійці, швидко знайшли спільну мову з моїми робітниками. Вони привезли з собою не лише рації й потужні ліхтарі, а й кілька помпових рушниць, які роздали найміцнішим із моїх хлопців. Ми об’єднали зусилля.
Вантажна фура перегородила головний в’їзд, залишивши лише вузький коридор, який прострілювався з трьох точок. Другий виїзд через задній двір ми завалили штабелем свіжих колод. Проїхати неможливо, а перелізти — тільки під прицілом.
Я провів Оксану до ангара, де ми обладнали тимчасовий штаб. Вона не плуталася під ногами й не роздавала дурних порад. Сиділа за старим дерев’яним столом, вивчаючи схеми території, які я накидав на шматках картону, і координувала своїх людей по рації.
У ній відчувалася порода справжнього лідера, людини, здатної зберігати ясність розуму на самому краю. Сонце почало повільно опускатися за обрій, забарвлюючи верхівки сосен у криваво-червоний колір. Повітря стало обпікаюче холодним…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
