Випробування правдою: як дев’ятий день після смерті сусіда назавжди змінив моє уявлення про нього

У мене всередині щось здригнулося.

— Про собак.

— Авжеж, знав. Бачив його там, біля лісу. Він приходив і сідав на пеньок, і вони приходили. П’ять, шість, іноді більше. Руда завжди прибігала першою. Вона його любила. Ну, як собаки люблять. Бігла, хвостом крутила, він її по голові гладив. А решту не чіпав. Тільки руду.

— Давно ти це бачив?

— Усе літо. І восени теж. Потім узимку рідше ходив, холодно. Але навесні знову. Я в ліс на велосипеді ганяю, стежку знаю.

— Ти мамі розповідав?

Костик знизав плечима.

— Ні. А навіщо? Старий собак годує. Що тут такого.

Я дивилася на нього й думала: ось воно. «Що тут такого». Усе наше селище в одній фразі. Старий годує собак — ну й годує. Мало що. Люди звикають до чужих звичок, як звикають до шуму потяга. Перестають чути.

Ніхто не знав. Або знали й не звертали уваги. Зінаїда знала про корм, але не питала. Костик знав про галявину, але не розповідав. Може, ще хтось бачив. Але всім було байдуже. Бо Федір був тихим, а тихих не помічають.

Увечері я сиділа на ґанку. Квітневе повітря пахло вологою землею і чимось гірким, трав’яним, як буває, коли перші паростки пробиваються крізь пріле листя…