Виснажений лев страждав від паразитів, аж поки один чоловік не наважився підійти до нього надто близько

— Ні. Я… — Він шумно видихнув. — Я більше не можу. Сьогодні вони готували документи до суду проти вас. Там підклали вашу службову записку. Нібито ви самі визнали, що провели платежі без перевірки.

— Я нічого не підписувала.

— Підпис вставили сканом.

Марія заплющила очі.

— Навіщо ви мені це кажете?

— Бо я зробив вигляд, що не помітив. А потім пішов у туалет, і мене знудило.

Вони зустрілися не в кафе, не в офісі, а на лавці біля цілодобової аптеки, де горів зелений хрест і пахло мокрим асфальтом після поливу клумб. Андрій стояв неподалік, удаючи, що розмовляє телефоном. Павло прийшов у кепці, хоча було тепло. Руки в нього тремтіли.

— Я не герой, — сказав він одразу.

— Це вже говорили, — втомлено відповіла Марія.

Він дістав із теки кілька аркушів і флешку.

— Тут внутрішні листування. Олена Петрівна погоджувала із Савчуком завищені акти. Частина грошей поверталася через готівку. Я не брав участі в отриманні, але бачив повідомлення. Тут проєкт позову проти вас із підробленим підписом. І ще… — Він ковтнув. — Повідомлення з погрозою вашому синові надсилав не Савчук особисто.

Марія відчула, як крижана голка ввійшла під ребра.

— Хто?

Павло опустив очі.

— Начальник охорони торгового центру. На прохання Олени Петрівни. Вона хотіла, щоб ви повернули флешку й перестали копати.

Марія не відразу змогла вдихнути.

— Вона знала, що це дитина.

— Так.

Слово було тихе, майже нечутне, але воно впало важче за будь-який крик.

Андрій підійшов. Павло відсахнувся, ніби чекав удару.

— Я вас не чіпатиму, — сказав Андрій. — Хоча дуже хочу.

Павло кивнув, не підводячи очей.

— Я дам свідчення. Але мені потрібен захист. Вони мене знищать.

— Ласкаво просимо, — сказала Марія. — Нас уже знищують.

Він подивився на неї — вперше прямо.

— Чому ви тримаєтеся?

Марія хотіла сказати щось розумне. Про справедливість, про сина, про лева, про те, що не можна мовчати. Але вийшло простіше.

— Бо якщо зараз відпустити, вони матимуть рацію.

Після цього події почали рухатися швидше, хоча «швидше» в реальному житті все одно означало тижні.

Дмитро передав матеріали слідчому. Порушили окрему перевірку щодо підробки документів і погроз. До компанії прийшли із запитами. Олену Петрівну спершу відправили у відпустку, потім відсторонили. Вона намагалася дзвонити Марії, але та не відповідала. Писала: «Ви не розумієте, у що вплуталися». Потім: «Давайте домовимося». Потім: «У мене теж сім’я». Марія читала й видаляла. Не зі злості навіть. Просто всередині вже не лишалося місця для чужих виправдань.

Савчук перестав давати інтерв’ю. Його пересувний зоопарк закрили на час перевірки, тварин вилучили не одразу, але поступово: мавп, лисицю, двох єнотів, стару поні із запаленими копитами. Щоразу знаходилися папери, печатки, акти. І щоразу з’ясовувалося, що папір не годує, печатка не лікує, акт не прибирає гній із ран.

Річ вижив.

Микола сказав це Марії телефоном наприкінці вересня.

— Вижив — не означає здоровий, — попередив він. — Він старий. У нього проблеми з нирками, суглобами, шкіра відновлюється погано. У колишню форму не повернеться. Але їсть, ходить, реагує. І сьогодні вперше спробував гаркнути на мене, невдячна морда.

Марія засміялася. Уперше за довгий час — справжнім сміхом. Потім заплакала. Микола мовчав у слухавці, не квапив.

— Можна його побачити?