Виснажений лев страждав від паразитів, аж поки один чоловік не наважився підійти до нього надто близько

Чоловік повернувся до нього, і на секунду Марія побачила, як в Андрієві щось ламається. Не з тріском — тихо, як ламається суха гілка під ногою. Його обличчя стало порожнім. Губи стиснулися. Він прибрав телефон у кишеню, але запис не вимкнув, Марія почула тонкий писк сповіщення й зрозуміла: він увімкнув пряму трансляцію в загальний чат їхнього будинку, де зазвичай сварилися через ремонт ліфта й збирали гроші на лампочки.

— Я не герой, — сказав Андрій. — Я чоловік.

І вдарив чоловіка кулаком у вилицю.

Усе сталося надто швидко. Чоловік відсахнувся, наступив на пластикове відро, послизнувся й гепнувся набік. Жінка закричала. Діти кинулися до виходу. Хтось засміявся нервово, хтось почав знімати. Марія стояла, притиснувши долоню до рота, і відчувала, як серце б’ється в горлі.

Андрій сам злякався того, що зробив. Це було видно відразу. Він дивився на свою руку, ніби вона належала іншій людині. Потім повернувся до лева, до клітки, до замка на дверях причепа.

— Потрібні інструменти, — сказав він глухо.

— Андрію…

— Він здохне до ранку.

Господар застогнав на підлозі, лаючись. До них уже бігли двоє хлопців із сусіднього фургона. Марія не знала, працівники це чи просто знайомі, але обличчя в них були такі, що чекати допомоги не доводилося.

— Не відчиняй, — видихнула вона. — Це ж лев.

Андрій подивився на неї. У його очах було те саме, що вона бачила одного разу, коли їхній син лежав уночі з температурою сорок, а швидка не приїжджала сорок хвилин. Тоді Андрій теж мовчав, збирав документи, лід, рушник, і його руки тремтіли лише один раз — коли він застібав куртку на дитині.

— Він уже не може встати, — сказав Андрій.

Ці слова, страшні й прості, вирішили все.

За двадцять хвилин двір біля старого торговельного павільйону вже гудів, як розворушений вулик. Приїхала поліція. Приїхала якась жінка з районної ветеринарної служби, сонна, у зім’ятій сорочці, з валізкою й обличчям людини, яку висмикнули з вечері. Приїхала місцева журналістка Світлана, яку викликала сусідка з будинкового чату, бо «таке треба показувати». Приїхав приватний ветлікар Микола, знайомий знайомого, бо офіційна служба довго сперечалася, хто має право займатися диким звіром.

Андрій сидів на бордюрі, притискаючи до розбитих кісточок серветку. Марія стояла поруч, обхопивши себе руками. Поряд плакав хлопчик, той самий, який питав про лева. Його мати більше не тягнула його до виходу. Вона дивилася на клітку й шепотіла:

— Господи, як же так…

Господаря атракціону звали Віктор Савчук. Він швидко отямився й тепер кричав, що на нього напали, що тварина має документи, що все це замовлене цькування конкурентів, що лев старий, але доглянутий, а паразити з’явилися «буквально сьогодні після дощу».

— Після якого дощу? — тихо сказав Микола, надягаючи рукавички. — Тут тиждень сухо.

Марія почула це, запам’ятала, але тоді не надала значення. Надто багато всього відбувалося одночасно.

Лева витягти одразу не змогли. Він важив менше, ніж мав би важити здоровий дорослий самець, але все одно був величезний. Микола довго говорив телефоном, лаявся з кимось, вимагав седативні препарати, переноску, людей. Лев дихав, іноді смикав лапою. На його боці ворушилися личинки.

Коли Микола вперше зайшов до клітки, натовп ахнув. Він сів навпочіпки на відстані витягнутої руки, не роблячи різких рухів.

— Тихо, старий, — сказав він. — Тихо. Зараз.

Лев розплющив одне око. У тому оці не було люті. Лише каламутна втома й якась бездонна образа, яку Марія не могла витримати. Вона відвернулася й раптом відчула, як її нудить порожнечею. Андрій устиг підставити їй пляшку води, але вона тільки сплюнула на асфальт і витерла рот тильним боком долоні.

— Я не можу, — прошепотіла вона.

— Можеш, — сказав Андрій.

Він не обійняв її. Не тому що не хотів. Просто руки були в крові, а навколо були люди, камери, поліцейські. Але він стояв так близько, що його плече торкалося її плеча, і від цього ставало трохи легше.

Тієї ночі вони не спали…