Я хотіла здивувати чоловіка новиною про новий дім, але невдовзі зрозуміла, що мовчання було правильним рішенням

Наприкінці коментаря Аліна написала, що не виправдовує себе й розуміє власну провину, але Катерина нічого не крала. Навпаки, Тарас намагався забрати в неї те, що йому не належало. Якщо його мати й далі поширюватиме брехню, Аліна пообіцяла викласти всю переписку.

Катерина мовчки повернула телефон.

— Ти як? — обережно спитала Лариса.

— Не знаю.

Вона справді не знала. Вдячності не було. Надто багато болю було пов’язано з ім’ям Аліни. Але й колишньої злості Катерина не відчула. Перед нею більше не стояв образ щасливої розлучниці. Була молода жінка, яка теж повірила Тарасові — тільки по-своєму й зі своєю часткою відповідальності. Головним у цій історії лишався він — людина, яка звикла використовувати людей як зручні сходинки.

Увечері на телефон прийшло повідомлення з незнайомого номера.

«Це Аліна. Я не прошу пробачення, бо розумію: права не маю. Просто хочу сказати, що передала вашій юристці всю переписку. Якщо він спробує зачепити вас знову, я дам свідчення».

Катерина довго дивилася на екран. Потім набрала:

«Бережіть дитину. Решту хай вирішує суд».

Вона надіслала повідомлення й одразу заблокувала номер. Цього було досить.

У день другого засідання мрячив дрібний дощ. Катерина приїхала раніше й сиділа в коридорі поруч із Софією Григорівною. Руки лежали на колінах спокійно. Вона помітила це з майже здивованою уважністю: вони більше не тремтіли.

Тарас прийшов із матір’ю. Надія Петрівна виглядала так, ніби збиралася не до суду, а на важливий прийом: строгий костюм, бездоганна зачіска, обличчя жінки, впевненої у власній правоті.

Проходячи повз, вона нахилилася до Катерини.

— Задоволена? Сина без житла лишила, сім’ю зруйнувала.

Катерина підвела очі.

— Ваш син зробив це сам.

— Не смій так зі мною розмовляти.

Софія Григорівна встала між ними.

— Усі претензії — в залі. Ще одна образа моєї довірительки — і я попрошу це зафіксувати.

Надія Петрівна стиснула губи й відійшла. Тарас стояв поруч, осунулий, із темними колами під очима. Дорогий костюм сидів на ньому погано, ніби належав людині, якою він більше не був. Він уникав дивитися на Катерину. Зате його мати дивилася не відриваючись — із ненавистю, в якій було надто багато безсилля…