Я повернулася додому через хворобу й випадково побачила вчинок чоловіка, який мав лишитися таємницею
Кіра Захарівна подзвонила за хвилину.
— Він пішов. Із пакетом що робити?
— Не чіпайте. Я дзвоню Вірі Аркадіївні.
— Посиджу біля дверей. Усе одно котлети холонуть.
За пів години приїхала Лада. Слідом піднялася Віра Аркадіївна з папкою й тонкими рукавичками. Кіра Захарівна підтвердила, що чула розмову крізь двері. Подушку акуратно прибрали у великий пакет. Лада трималася зібрано, але раз таки зірвалася:
— Яка темрява має бути всередині, щоб удруге принести це дружині?
— Не темрява, — сказала Наталія. — Розрахунок.
Біля під’їзду працівник зафіксував передачу подушки й забрав пакет на перевірку. Віра Аркадіївна нагадала: всі матеріали вивчатимуть, а Наталія не повинна сперечатися з Русланом наодинці.
— Вона залишиться в мене, — сказала Кіра Захарівна. — Диван вільний, слух відмінний.
Уранці Наталія прокинулася на сусідському дивані. Уперше за кілька днів вона справді виспалася. Телефон був повен пропущених викликів від Руслана. Останнє повідомлення прийшло о 7:15: «Ти вирішила знищити мене?»
Вона не відповіла.
О десятій подзвонила Ніна Савеліївна.
— Наташенько, ми можемо поговорити як жінки?
— Ні.
— Я біля під’їзду. Не будь жорстокою. Руслана всю ніч трусило. Чоловік оступився, а ти вже біжиш до юристів.
— Розмова закінчена.
— У тебе ніколи не було сина, — раптом сказала свекруха. — Тому ти не знаєш, що робить мати, коли його заганяють у кут.
Наталія повільно видихнула.
— У вас була й донька. Ви могли рятувати її інакше.
Ніна Савеліївна кинула слухавку.
За двадцять хвилин вона все ж піднялася. Не сама. Поруч стояв Руслан — сірий обличчям, із сухими губами й порожнім поглядом. Наталія не відчинила.
— Я хочу бачити дружину, — сказав він крізь двері.
— Вона не хоче бачити вас, — відповіла Кіра Захарівна з коридору.
Ніна Савеліївна ступила до вічка.
— Наташо, досить ховатися за сусідками. Ми сім’я.
Двері прочинилися на ланцюжок.
— Сім’я не рахує похорон виходом.
Свекруха здригнулася, але відразу випросталася.
— Ти прочитала чужу переписку.
— А ви написали про мою смерть.
— Це були слова на емоціях. Я не знала, що Руслан зробить дурницю.
Руслан підвів голову, але мати різко сказала:
— Мовчи.
Наталія вперше побачила, як він знітився від одного наказу. Дорослий чоловік, який стояв біля її ліжка з флаконом, поруч із Ніною Савеліївною знову ставав наляканим сином. Та жалю не було. Для жалю теж потрібне право.
— Я хочу домовитися, — сказала свекруха.
— Про що?
— Ти забереш заяву. Руслан піде, куди захоче. Ти лишиш йому гроші на перший час. Ми забудемо цю гидоту.
— Ви називаєте замах гидотою?
Руслан ухопився за край дверей.
— Наташо, я не хотів, щоб було так.
Вона подивилася йому просто в обличчя.
— А як ти уявляв мій ранок? Припустімо, все вдалося. Ти зайшов би в спальню, викликав швидку, обійняв моє бездиханне тіло? Чи спершу написав би матері?
Ніна Савеліївна різко втягнула повітря.
— Припини.
— Ні. Я хочу почути.
Руслан відступив. Відповіді не було.
— Ось тому я не заберу заяву, — сказала Наталія й зачинила двері.
Ззовні долоня глухо вдарила по одвірку.
— Ти пошкодуєш, — сказала свекруха вже без лагідності.
— Це записується, — спокійно промовила Кіра Захарівна.
Кроки пішли вниз…
