Я випадково забрала замовлення чоловіка, відкривши його при свекрусі, у кімнаті повисла гробова тиша

Удома в Оксани було душно. Вона відчинила кватирку, але замість свіжого повітря в кімнату хлинув гул проспекту й запах мокрого асфальту. Порожня коробка все ще стояла біля стіни в передпокої, ніби німий докір. Сам ведмідь остаточно переселився в дитячу. Назар тягав його за собою по квартирі, садовив поруч за стіл, клав спати й навіть намагався годувати кашею.

Це дратувало Оксану сильніше, ніж вона хотіла визнавати. Пахло від іграшки старим пилом, і запах цей ніби в’їдався в руки, у наволочки, в повітря. Ґудзикове око здавалося надто живим, а мутне скляне дивилося не туди, куди було повернуте, а просто за нею. Навіть Рудик змінився: зазвичай лінивий і поважний, він тепер обходив дитячу широкою дугою, настовбурчував шерсть і шипів, якщо Назар наближав до нього плюшевого звіра.

— Прибери його, — не витримала Оксана, коли син посадив ведмедя на диван дивитися мультфільм. — Будь ласка.

— Ну мам, він же татів друг. Значить, майже наш родич.

— Він пилозбірник. У тебе від нього алергія почнеться.

У кишені завібрував телефон. Богдан.

— Нарешті, — сказала вона, відповідаючи. — Ти де?

— Отримала? — спитав він замість привітання. Голос був глухий, ніби він говорив із порожнього металевого приміщення.

— Отримала. Богдане, що це за чортівня? Стара драная іграшка. Твоїй матері зле стало, коли вона її побачила. Каже, це твій дитячий ведмідь, який зник мільйон років тому.

У слухавці повисла тиша. Оксана чула його дихання — швидке, нерівне.

— Мама була у вас?

— Була. І ледь не впала. Звідки посилка? Хто відправник? Чому коробка без адреси?

— Не лізь, — різко сказав він. — Викинь коробку. Ведмедя сховай. Я приїду і сам розберуся.

— Сховай? Ти себе чуєш? Назар із ним грається.

— Забери в нього! — Богдан зірвався на крик, і Оксана відсмикнула телефон від вуха. — Чуєш? Негайно забери. Це не іграшка.

— А що? Контрабанда? Бомба? Богдане, у що ти вліз?

— Я сказав: прибери. І матері не давай влаштовувати істерики. У мене тут проблеми.

— У тебе завжди проблеми. Тільки чомусь тепер вони стоять у мене в дитячій кімнаті.

— Зв’язок пропадає, — буркнув він.

І знову гудки.

Оксана жбурнула телефон на диван і кілька секунд просто стояла, стиснувши руки. Не іграшка. Тоді що? Вона зайшла до дитячої. Назар уже спав, обійнявши ведмедя. Плюшева морда лежала поруч із обличчям дитини, і в напівтемряві нічника кривий вишитий рот здавався не сумним, а насмішкуватим.

Оксана простягнула руку, щоб забрати іграшку. Тієї ж миті Рудик на підвіконні видав низьке утробне виття. Кіт дивився не на неї, а на ведмедя.

Рука сама відсмикнулася. Страх був безглуздий, дорослій жінці й медику не личило боятися плюшевої дрантини, але він уже липко торкнувся серця.

— Спи, — прошепотіла вона синові, поправляючи ковдру. — Завтра розберемося.

Уночі їй снилося, що ведмідь ходить по квартирі. М’які лапи не видавали звуків, але вона чомусь чула, як усередині його тіла пересипається стара тирса. Він шукав щось. Або когось…