Я випадково забрала замовлення чоловіка, відкривши його при свекрусі, у кімнаті повисла гробова тиша

Наступного ранку Оксана підвелася насилу. Чергування мало бути лише завтра, але диспетчер попросив вийти на пів ставки замість захворілої колеги, і вона погодилася майже відразу. Залишатися вдома із запахом старого плюшу й власними думками було куди важче, ніж їхати на виклики.

Перед роботою ноги самі привели її в токсикологію. Мирослав Руденко виглядав краще. Сірість зійшла з обличчя, залишивши блідість, уже живу, людську. Він сидів на ліжку, обкладений подушками, і щось друкував у ноутбуці. Окуляри в тонкій оправі робили його схожим не на жорсткого власника великого бізнесу, а на викладача, який затримався після лекції.

— Оксано Андріївно, — він зняв окуляри й усміхнувся. — А я вас чекав. Хотів зустріти при краватці, але медсестри не оцінили ідеї.

— Краватка вам зараз протипоказана, — всміхнулася вона, сідаючи на стілець. — Як самопочуття?

— Жити, здається, буду. Лікарі кажуть, що мені пощастило. Або в мене дуже впертий янгол-охоронець із рудуватим волоссям і важким характером.

Оксана мимоволі поправила пасмо, що вибилося. Комплімент був незграбний, але теплий. Богдан давно не говорив їй нічого, від чого хотілося усміхнутися.

— Поліція приходила?

Обличчя Мирослава потемніло.

— Приходила. Слідчий молодий, бадьорий, очі горять. Опитав мене, забрав залишки їжі, ліки. Ліля влаштувала сцену, не хотіла їх пускати, вимагала документи, але зрештою все одно пустила.

— Знайшли щось?

— У моїй вітамінниці були капсули з сюрпризом. Ззовні звичайні, всередині — та сама гидота. Хтось щоранку дуже акуратно підсовував мені отруту.

— Доступ до ліків у кого?

— У Лілі. У хатньої робітниці. Але хатня робітниця в нас десять років. Вона мене з ложечки годувала, коли я температурив. А Ліля…

Він замовк, дивлячись у вікно.

— Найстрашніше, Оксано, не сама отрута. Найстрашніше — уявити, що людина, поруч із якою ти спиш, зранку подає тобі склянку води й усміхається, знаючи, що всередині.

— Мені дуже шкода.

— Не треба. Досвід дорогий, зате дохідливий.

Він раптом подивився на неї пильно.

— А у вас що відбувається? Вигляд такий, ніби ви теж щось приймаєте щодня. Тільки не капсули, а сімейну отруту.

Оксана здригнулася. Він влучив надто точно.

— Звичайні сімейні проблеми. Чоловік у відрядженні, дивна посилка, свекруха на межі, дитина в захваті від запиленого ведмедя.

— Якщо знадобиться допомога — будь-яка, — скажіть. Юристи, охорона, люди, які вміють шукати відповіді. Я ваш боржник.

— Дякую. Поки що справляюся.

— «Поки що» — небезпечне слово.

Він дістав із тумбочки візитку й написав на ній номер від руки.

— Це особистий. Не той, що в документах. Дзвоніть у будь-який час. Навіть якщо просто треба буде розповісти комусь про дивну коробку.

Оксана взяла картку. Папір був щільний, дорогий, із тисненням, але чомусь зігрівав долоню не гірше за людську участь.

— Одужуйте, Мирославе Петровичу.

— Для вас — Мирослав.

Вона вийшла в коридор із візиткою в пальцях і дивним відчуттям: чужий чоловік за кілька хвилин дав їй більше відчуття опори, ніж власний чоловік за роки.

Телефон завібрував. Повідомлення від диспетчера: виклик, ножове поранення, адреса знайома — поруч із салоном свекрухи. Точніше, біля дверей приватного детектива.

Оксана зупинилася посеред коридору. Детектив. Свекруха. Ведмідь. Коло вже не просто намічалося — воно стягувалося петлею…