Я випадково забрала замовлення чоловіка, відкривши його при свекрусі, у кімнаті повисла гробова тиша

Ранок розітнув дзвінок Ореста.

— Оксано Андріївно, сподіваюся, не розбудив.

— Я не спала.

— У нас є рух. Дістали запис із камери пункту видачі. Якість погана, але того, хто приносив посилку, видно.

— Хто?

— Жінка. Вік прихований: капюшон, окуляри, маска. Але хода характерна. Вона шкутильгає на ліву ногу. Схоже на стару травму стегна або протез.

Оксана напружила пам’ять. Серед знайомих ніхто так не ходив.

— І ще. На стійці вона залишила відбиток: спиралася долонею, коли платила готівкою. У кримінальних базах збігів не було. Зате за старою справою про неопізнану пацієнтку знайшлася дактилоскопічна карта: п’ять років тому цю жінку після аварії доправили до приміської клініки.

— Аварії?

— Машина збила її на трасі. Водій утік. Жінка вижила, але втратила пам’ять. У документах значилася як невідома, потім її перевели до соціального притулку. Там її називали Сонею. Тиждень тому вона зникла.

— Соломія, — прошепотіла Оксана.

— Богдан сказав, що вона мертва?

Отже, Мирослав уже розповів йому про нічне повідомлення. Оксана коротко видихнула.

— Так. Казав, утопилася.

— Тіла з води часто впізнають погано. А жінка після аварії, без пам’яті, зі старою травмою — хороший кандидат на роль привида, який раптом згадав ім’я. Якщо це Соломія, вона повернулася не по іграшку.

— По сина.

— Або по тих, хто намагався її знищити.

— Богдан пішов уночі. Забрав ведмедя.

— Погано. Ведмідь для неї маяк. Якщо вона стежить, він зараз головна ціль. Де він може бути?

— Не знаю. Готель, старі знайомі, бар. Він був п’яний.

— Знайдемо. Мирослав Петрович дав команду поставити охорону на всіх вас. До вас їде машина. Не сперечайтеся. Це не про вас, це про Назара.

Оксана поклала слухавку. Картина складалася в страшний, майже неправдоподібний візерунок. Жінка, яку намагалися прибрати, вижила. Роки прожила без пам’яті, без минулого, без імені. Потім пам’ять повернулася — і разом із нею повернувся біль. Вона підняла з дна своє життя й пішла слідом за тими, хто його вкрав.

Оксана набрала Богдана. Абонент був недоступний. Тоді вона зателефонувала свекрусі.

— Любове Романівно, замкніть двері й нікого не впускайте, — сказала вона, щойно почула слабке «алло». — Соломія жива.

На тому кінці дроту пролунав глухий звук, ніби телефон упав разом із людським тілом…