Я випадково забрала замовлення чоловіка, відкривши його при свекрусі, у кімнаті повисла гробова тиша

Оксана майже не пам’ятала дороги до свекрухи. Таксі здавалося надто повільним, світлофори — знущанням, місто — щільною стіною. Вона порушила б усі правила, якби сиділа за кермом сама.

Двері до квартири Любові Романівни були не замкнені. Це було погано. У передпокої горіло світло, але тиша стояла така густа, що чути було, як цокає годинник у глибині кімнати.

— Любове Романівно!

Відповіді не було.

Свекруха лежала на килимі у вітальні, неприродно підігнувши руку. Поруч валявся телефон, із динаміка долинали короткі гудки. Оксана впала навколішки. Пульс — частий, ниткоподібний. Дихання поверхове. Тиск, найімовірніше, зашкалював. На тлі стресу могла початися транзиторна ішемічна атака.

— Дихаємо, — сказала Оксана, хоча свекруха була непритомна. — Дихаємо, чуєте?

Вона викликала бригаду, чітко назвала адресу, симптоми й код під’їзду. Потім знайшла в аптечці тонометр, ампули, зробила укол. Руки не тремтіли — тремтіти їм було ніколи.

Любов Романівна розплющила очі за кілька хвилин. Погляд був мутний, наляканий, ковзкий.

— Вона тут, — прошепотіла вона, хапаючи Оксану крижаними пальцями. — Я бачила її з вікна.

— Кого?

— Жінку в плащі. Стояла біля під’їзду. Шкутильгала. Дивилася на наші вікна. Це Соломія. Вона прийшла по мене.

— Вона прийшла не по вас, — холодно сказала Оксана. — Вона прийшла по сина, якого ви в неї забрали. І по відповідь, чому ваш чоловік намагався її вбити.

Любов Романівна заплакала. Некрасиво, з підвиванням, розмазуючи залишки туші по обличчю.

— Вадим сказав, що інакше не можна. Вона шантажувала нас. Хотіла все розповісти його партнерам. Це зруйнувало б нас.

— І тому він влаштував аварію?

— Я не знала! — скрикнула вона. — Він казав, що її тільки налякають, що вона поїде далеко. Потім сказав, що стався нещасний випадок, що її знайшли у воді. Я вірила. Я хотіла вірити.

— Ви хотіли зберегти зручне життя, — сказала Оксана. — Це інше.

Свекруха закрила обличчя руками.

— Богдан знає?

— Він знає достатньо.

— Ми всі боялися Вадима, — прошепотіла вона. — Навіть коли він помер, його тінь залишилася тут.

У двері подзвонили. Приїхала бригада. Оксана передала колегам стан, назвала препарати й відмовилася їхати до лікарні разом зі свекрухою. У неї залишалася інша біда.

Надворі двір був порожній. Вітер ганяв по мокрому асфальту торішнє листя. Але відчуття чужого погляду свердлило спину, поки Оксана йшла до виходу.

Телефон ожив. Орест.

— Ми знайшли Богдана.

— Де?

— На набережній, біля старого річкового порту. Сидить на пірсі, п’є. Схоже, чекає когось.

— Я їду.

— Мої люди вже спостерігають. Поки не втручаються. Мирослав Петрович вважає, що родині треба дати поговорити, якщо немає прямої загрози.

— До біса філософію Мирослава, — зірвалася Оксана, сідаючи в таксі. — Якщо Соломія там, вона може його вбити.

Старий річковий порт був місцем, де вмирали кораблі. Іржаві баржі, напівзатоплені катери, крани, схожі на скелети давніх звірів. У повітрі стояв запах мазуту, твані й занедбаності.

Богдан сидів на краю бетонного пірса, звісивши ноги над чорною водою. Поруч стояла майже порожня пляшка коньяку. Ведмідь лежав у нього на колінах, мокнучи від дрібної мжички, уткнувшись мордою в розстебнуту куртку.

Він був п’яний, але не до нестями. Алкоголь зняв верхній шар страху й залишив під ним голу тугу, таку ж чорну, як вода під ногами.

— Ну що, брате, — бурмотів він, гладячи плюшеву голову. — Допливли. Ти повернувся, а я так нікуди й не пішов…