Я випадково забрала замовлення чоловіка, відкривши його при свекрусі, у кімнаті повисла гробова тиша

Кроки за спиною він почув, але не обернувся. Вирішив, що це Оксана прийшла добивати його правдою.

— Іди, — кинув він у темряву. — Я додому не повернуся. Нікуди. Дім продано, совість теж.

— Я не по дім прийшла.

Голос був жіночий, низький, із хрипотою, ніби зв’язки колись пошкодили. Богдан завмер. Повільно повернув голову.

За кілька кроків стояла жінка в сірому безформному плащі. Капюшон закривав обличчя, одна рука тримала тростину. Ліву ногу вона підволікала, ніби та була чужа, погано пристебнута.

— Хто ви? — спитав він, хоча відповідь уже холодним клубком лежала всередині.

Жінка зробила крок ближче.

— Не впізнаєш, Богданчику?

Вона відкинула капюшон. Обличчя перетинав старий білястий шрам від скроні до підборіддя, рот через нього здавався кривим. Але очі… Ці сірі очі із зеленими цяточками Богдан щоранку бачив у дзеркалі.

— Соломія, — видихнув він. Ім’я, заборонене в домі тридцять років, обпекло губи. — Ти мертва.

— Вадим багато чого казав, — усміхнулася вона. — Він думав, машина на трасі — надійно. Потім вода — ще надійніше. Але я випливла. Тільки пам’ять там, на дні, залишила. Довго без неї жила.

Вона підійшла ближче. Богдан притиснув ведмедя до грудей, як дитина притискає подушку під час грози.

— Що тобі треба? Грошей у мене немає. Все пішло на батькові борги.

— Мені не потрібні Вадимові гроші. Вони пахнуть кров’ю.

— Тоді що?

— Помста.

— Хочеш убити мене?

Соломія подивилася на нього довго, не кліпаючи.

— Я прийшла зрозуміти, у що ти виріс. Пам’ятала тебе маленьким. Ти любив казки. А виявився в казці про людожерів.

— Я не винен! — крикнув Богдан, і голос зірвався. — Я був дитиною. Мене забрали, як цуценя. Що я міг зробити?

— Дитиною — нічого. Дорослим міг стати людиною.

Ці слова вдарили сильніше за ляпас.

— Ти став схожий на нього. Боягузливий, жадібний, звиклий ховатися за чужими спинами. Дружину свою залишив розгрібати все замість себе.

— Не чіпай Оксану.

— Я її не чіпаю. Вона сильна. Сильніша за тебе. Вона лікує людей, а ти тільки тікаєш.

Богдан підвівся, похитнувшись.

— Навіщо ти прислала ведмедя?

— Хотіла розбудити тебе. Або переконатися, що будити вже нічого.

Вона простягнула руку.

— Віддай.

— Навіщо?

— Бо це єдине, що лишилося в мене від часу, коли я була щаслива. До того, як мене продали й викинули.

Богдан подивився на ведмедя, потім на жінку зі спотвореним обличчям, на її тростину, на тремтячі пальці. І раптом зрозумів: ведмідь ніколи не був його власністю. Він був трофеєм, украденим разом із молоком, колисковими й правом знати, звідки ти прийшов.

Він простягнув іграшку. Соломія взяла її обережно, притиснула до грудей і заплющила очі. На мить вона перестала бути страшним привидом. Перед ним стояла просто жінка, якій повернули бодай плюшеву частину її вкраденого життя.

— Прощавай, Богданчику, — сказала вона й повернулася.

— Стій! — крикнув він. — І це все? Ти просто підеш?

— А про що нам говорити? Ти чужа людина. У тебе своє життя, у мене — уламки. Живи, якщо зможеш.

У цю мить на пірс вибігла Оксана. За нею рухалися двоє охоронців Ореста.

— Богдане!

Соломія здригнулася, озирнулася на Оксану, на охорону, на темну воду.

— Не підходьте!

— Ми не заподіємо вам шкоди, — Оксана підняла долоні. — Соломіє, ми знаємо правду. Вадима більше немає. Вам нічого боятися.

— Мені давно нічого боятися, — гірко сказала жінка. — Я тридцять років як мертва.

Вона зробила крок назад. Підошва зісковзнула з мокрого бетону…