Я з завмиранням серця розчинила двері незнайомого приміщення. Неочікувана розв’язка одного дуже підозрілого вечора
— Ех, Аллочко, таки правильно мені батько казав, що одружуватися треба після тридцяти. І смикнуло ж мене створити сім’ю у двадцять п’ять.
— Не зрозуміла, — неприємно здивувалася Алла. — Це ти зараз до чого сказав? Не нагулявся, чи що?
— Не тільки в цьому річ. Тепер розумію, що міг би розпорядитися своїм життям розумніше. Квартира — це дрібниці. З моїми здібностями я міг би досягти значно більшого.
Алла була приголомшена. Адже з Павлового зізнання виходило, що він був незадоволений тим, як склалося його життя.
І це невдоволення було пов’язане з раннім одруженням, а отже, і з родиною. Відтоді претензії чоловіка до життя й сім’ї почали наростати, мов снігова куля. Страви Алли вже не влаштовували чоловіка, хоча до того він вважав, що вона чудово готує.
Діти здавалися йому недостатньо розумними й вихованими. Хоча самому Павлові не завадило б повчитися в старшого сина не лише гарним манерам, а й умінню тримати слово. Павло постійно забував про дані ним обіцянки — заїхати по картоплю чи купити засіб для чищення взуття, оплатити квартиру чи піти на ранок до доньки.
Хоча завжди клятвено запевняв, що неодмінно в точності виконає все, про що просить дружина. В один прекрасний момент Алла зрозуміла — сім’я стала нецікава чоловікові. У нього з’явилося дещо важливіше — прагнення зробити кар’єру, здобути справжню владу, заслужити авторитет у начальства.
Вона не розуміла, про яку кар’єру мріє чоловік. Адже в нього не було технічної освіти, яка була потрібна для кар’єри на промисловому підприємстві, де він працював. А в сфері охорони він уже досяг стелі — на заводі не було посади вищої, ніж начальник заводської охорони.
Коли жінка намагалася з’ясувати, чого хоче чоловік, Павло не посвячував її у свої плани. Він казав, що їй його не зрозуміти. Поступово Алла дедалі рідше зверталася до Павла з сімейними клопотами.
Усі турботи вона звалювала на себе. Та й у душу не лізла, бачила, що чоловік не хоче посвячувати її у свої мрії про майбутнє. Алла так заглибилася в думки про чоловіка, що, коли навколо неї люди заворушилися й почали вставати, вона не відразу зрозуміла — автобус нарешті доїхав до села.
Вона застебнула куртку, вручила синові два великі пакети з речами, сама взяла на руки дрімаючу малечу, підняла важку сумку й вийшла з автобуса. З рідного міста родина виїхала ще вранці. У найближчому районному центрі зробили пересадку, сіли на місцевий автобус, і ось тільки тепер жахливо змерзлі нарешті дісталися до села.
— Мамо, ходімо швидше, мені холодно, — жалібно сказав син.
— Ідемо, Антошко. Тільки давай підемо дуже швидко. Хоч трохи зігріємося, а то я ніг і рук зовсім не відчуваю.
Хвилин за десять дісталися до місця й зайшли у свій промерзлий будиночок. Ніхто верхнього одягу не знімав, попередила Алла дітей, влаштовуючи їх ближче до печі на кухні. Скинула куртку й почала розпалювати піч.
Уже за кілька хвилин вогонь весело затанцював за металевими дверцятами печі. Алла пояснила дітям, що хвилин сорок кухня прогріватиметься, а потім можна буде зняти хоча б пальта й рукавиці. Вона поставила на плиту чайник, набравши для нього чистого снігу з двору, і почала накривати на стіл.
Продукти родина привезла із собою.
— Мамо, а ми що, всі зимові канікули будемо тут?
