Я збирався відкрити подарунок від доньки, аж поки дружина не попросила мене уважніше придивитися до посилки

— Мабуть, я все-таки зателефоную, — сказав він.

Олена машинально мила чашки біля мийки. Почувши його, обернулася.

— Ти серйозно?

— Мені потрібна ясність. Може, я накручую себе.

— А якщо збіг? Якщо ті гроші справді пішли на якогось породистого хом’яка? — Вона сама почула безпорадність цієї фрази й утомлено заплющила очі. — Ти ж не віриш.

— Не вірю. Але хочу почути, як вона викручуватиметься.

Марина відповіла після другого гудка. Голос у неї був надто бадьорий, натягнутий, різкий. Микола знав цей тон із її підліткових років: так вона говорила, коли брехала про прогулений урок або розбиту сусідську вазу.

— О, тату. З ювілеєм. Ну що, святкуєте?

— Дякую, — сказав він. — Ранок вийшов незабутнім.

— Правда? А що сталося?

— Хотів спитати: ти випадково не знаєш, хто надіслав мені такий оригінальний подарунок?

Пауза тривала менше секунди. Але Микола все життя рахував секунди там, де зволікання могло коштувати життя, і почув цю крихітну зупинку виразно.

— Який подарунок? — надто швидко спитала Марина. — Поняття не маю. А що там було?

Надто рівно. Надто готово. Людина, яка нічого не знає, дивується інакше: перепитує, сміється, вимагає подробиць. Марина вже захищалася.

— Неважливо, — сказав Микола. — Бережи себе.

Він вимкнув дзвінок. Олена стояла поруч із мокрим рушником у руках і чекала.

— Вона знає, — сказав Микола. — Навіть не спитала по-справжньому, що було в коробці. Одразу відхрестилася…