Я збирався відкрити подарунок від доньки, аж поки дружина не попросила мене уважніше придивитися до посилки

— Миколо Петровичу? — інспектор чекав відповіді.

— Може, місцеві підлітки, — глухо сказав Микола. — Вільний час, дурість у голові. Мало що вигадають.

Інспектор глянув на нього майже зі співчуттям.

— Підлітки зазвичай розважаються простіше. Петарди, написи, дзвінки у двері. А тут кур’єр у вихідний, фальшиві дані, онлайн-оплата, жива екзотична істота. Для пустощів надто дорого й надто по-дорослому організовано.

Микола зустрівся поглядом з Оленою. Вона ледь помітно похитала головою: не зараз. Не видавати. Хоч кого вони в цю мить захищали — доньку чи рештки власної віри в неї, — було вже незрозуміло.

Інспектор викликав спеціаліста з тварин. Хвилин за двадцять біля дому зупинилася машина міського зоопарку, і до вітальні зайшов невисокий зібраний чоловік із брезентовою сумкою та важкими рукавицями. Він привітався, нахилився над коробкою й неголосно присвиснув, але без жодної веселості.

— Отвори зроблені акуратно. Шилом, може, товстою голкою. Повітря достатньо, а вибратися раніше часу не вийде.

Працював він повільно й упевнено, ніби розкривав не посилку, а чужу злу думку. Микола стояв у дверях, Олена трималася трохи позаду. У кімнаті було так тихо, що чулося, як риплять рукавиці.

За чверть години спеціаліст дістав із коробки великого чорного скорпіона. Панцир блиснув у ранковому світлі, клешні розкривалися й складалися з холодною неквапністю. Олена відступила до стіни.

— Імператорський, — сказав спеціаліст. — Гарний екземпляр, якщо дивитися професійно.

— Він небезпечний? — спитала Олена майже пошепки.

— Укус болючий, приблизно як у великої оси або шершня. Зазвичай не смертельно, але приємного мало. Тримати таке в подарунковій коробці — ідея нездорова.

Він пересадив скорпіона в прозорий контейнер і защовкнув кришку.

— Заберу в зоопарк, оформимо вилучення. Тварина доглянута, велика. У пристойному місці за такого попросять недешево. Тисяч десять-п’ятнадцять.

— Дванадцять із половиною, — вирвалося в Миколи.

Спеціаліст підняв брови, але питати не став. Лише задумливо мовив:

— Кого я за роки тільки не діставав: голубів із вентиляції, котів з-під ґанку, якось навіть їжака з поштової скриньки. Але скорпіон замість ювілейної листівки — вперше. Колеги вирішать, що вигадав для красного слівця.

Олена відвернулася до вікна. Микола раптом виразно уявив, як увечері їхній сімейний сором стане байкою в кімнаті відпочинку зоопарку: історію переповідатимуть між годуваннями й змінами, дивуючись людській винахідливості.

Інспектор прибрав блокнот.

— Заяву писатимете?

Пауза вийшла довгою. Інспектор чекав без тиску; по його обличчю було видно, що він уже багато разів чув відповіді людей, яким легше терпіти, ніж визнати, що біда прийшла з родини.

— Поки ні, — сказав Микола.

— «Поки» — слово розтяжне. — Інспектор простягнув візитівку. — Передумаєте або ситуація продовжиться — телефонуйте. Але масштаб ви, сподіваюся, розумієте.

Коли машини поїхали, дім спорожнів надто різко. На журнальному столику лишився прямокутний слід від коробки — чисте місце на поліруванні, обведене пилом. Микола дивився на нього й розумів, що цей слід не на дереві, а десь усередині — там, де ще вранці трималася остання надія…