Як моя спроба допомогти місцевому «монстрові» розкрила головну таємницю нашого села

Варвара намагалася дати їм хоч щось, окрім арифметики й граматики. Вона читала вголос книжки класиків літератури, відомих письменників і поетів. Розповідала про столицю, про потяги, про море, якого ніхто з дітей не бачив.

Вони слухали з розкритими ротами, і в їхніх очах загорялося світло, яке Варвара навчилася цінувати найдорожче. Але щовечора, повертаючись зі школи до своєї комірчини, вона проходила повз кладовище. І щоразу зупинялася, дивилася на дальню ділянку.

Хрести стояли рівно, горбочки були чисті. Хтось доглядав за ними щодня, але Варвара жодного разу не бачила на кладовищі жодної людини. Вона почала спостерігати.

Виходила на ґанок школи в сутінках і дивилася в бік кладовища — нічого. Виходила вночі, коли не спалося, стояла біля вікна — темрява, тиша, нічого. Минув місяць.

Жовтень перевалив за середину, ночі стали довгими й холодними. І одного разу Варвара побачила. Але це вже початок іншої частини цієї історії.

Є в нашій мові слово, яке неможливо перекласти жодною іншою мовою. Моторошно. Не страх, не жах, не тривога, а саме моторошно.

Це відчуття, коли світ довкола тебе лишається незмінним: ті самі дерева, ті самі хати, те саме небо. Але в ньому з’являється щось зайве, щось таке, чому тут не місце. І від цього шкіра вкривається сиротами, а в животі стає порожньо й холодно.

Варвара Чорногрива відчула цю моторошність 23 жовтня 1954 року. Вона запам’ятала цей день до найдрібніших подробиць. До запаху повітря, до форми хмар, до того, як рипнула дошка під ногою, коли вона ступила на ґанок.

Вона затрималася в школі допізна: перевіряла зошити, готувала завдання на наступний день. Потім підклеювала обкладинку підручника арифметики, єдиного на весь клас, який розвалювався по швах. Коли вона нарешті зібрала речі й вийшла на ґанок, надворі вже стояли густі сутінки.

Це була та дивна осіння година, коли ще не ніч, але вже не вечір. Усе довкола виглядає як нечітка фотографія: змазані обриси, розмиті тіні. Вона накинула пальто, поправила хустку на голові й пішла до колонки набрати води на ранок.

Колонка стояла на перехресті між школою й крайньою хатою, звідки до кладовища було рукою подати. І ось тут, качаючи скрипучий важіль колонки, вона краєм ока вловила рух на кладовищенському пагорбі. Варвара зупинилася, прибрала руку з важеля, повернула голову.

На дальній ділянці кладовища, серед дитячих хрестів, рухалося щось маленьке й темне. Спершу вона подумала, що це собака, адже в селі блукало кілька дворняг, худих і напівдиких. Але рух був не собачий.

Ця істота не бігла, не кралася. Вона шкутильгала, перевалюючись, як людина на коротких ногах. І при цьому раз у раз нахилялася до землі, ніби щось поправляла або торкалася руками.

Варвара стояла нерухомо, відро забулося в руці. Вода тонким струмком текла з колонки в землю. Цей звук здавався оглушливо гучним у тиші сутінків.

Істота підійшла до одного з хрестів, маленького, похиленого праворуч. Зупинилася і двома короткими рухами, ніби руками, підхопила хрест і випрямила його. Потім присіла, прим’яла землю біля основи, підгорнула щось з боків, укріплюючи.

Постояла, ніби оглядаючи свою роботу, і рушила до наступного хреста. Варвара хотіла крикнути, хотіла покликати когось, хотіла бігти. Але ноги не слухалися, голос застряг у горлі, і вона стояла, мов укопана, і дивилася.

Істота була зростом із дитину років п’яти, може, трохи менша. Вона була темна, безформна, ніби хтось зім’яв стару мішковину й надав їй віддалено-людських обрисів. У неї не було обличчя, принаймні з такої відстані Варвара не могла його розгледіти.

Не було й чіткого тіла: усе зливалося в якийсь кошлатий клубок, із якого стирчали чи то руки, чи то клапті тканини, що рухалися самі по собі. Вона обійшла три хрести, кожен поправила, біля кожного прим’яла землю. Потім зупинилася біля крайньої могили, найменшої, і завмерла.

Вона стояла довго, хвилину, може, дві. Варварі здалося, що вона схилила голову — якщо в неї була голова — так, як схиляються над могилою близької людини. Потім повернулася й закульгала геть, у бік кладовищенської огорожі, за черемхові кущі, і зникла.

Варвара простояла біля колонки ще хвилин десять. Ноги тремтіли, руки заніміли від холоду. Вона підняла відро, набрала води й пішла додому механічно, як ходять уві сні.

Лягла в ліжко, вкрилася ковдрою по самісіньке підборіддя й лежала з розплющеними очима до світанку. Вранці вона прийшла до Парамона. Старий сидів у своїй комірчині при школі, лагодив табурет, маленькою сокиркою підтісував ніжку.

Варвара сіла на лаву й сказала прямо, без передмов: «Я бачила щось на кладовищі. Маленьке, темне, схоже на мішковину. Воно поправляло хрести на дитячих могилах».

Парамон не здивувався, не здригнувся, не перехрестився, не відмахнувся. Він поклав сокирку, подивився на Варвару й вимовив одне слово: «Поминальник». «Хто?»