Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою
На чужій території переслідувачі мали б перевагу, але цей ліс Дмитро знав за струмками, ярами й окремими каменями. Він повів Артема в купиння, де ґрунт пружинив і погано зберігав відбитки, потім знову зайшов у воду й піднявся кам’янистим осипом. Журналіст кілька разів оступався, хапався за бік, однак жодного разу не попросив зупинитися.
До ґрунтової дороги вони вийшли близько полудня. До селища залишалося дванадцять кілометрів, і часом тут вдавалося впіймати попутну машину. Дмитро зупинився за деревами й, перш ніж вийти, оглянув узбіччя. За сотню метрів стояв старий позашляховик із місцевими номерами. У салоні сиділи двоє; з прочиненого вікна тягнулася тонка цівка сигаретного диму.
Артем не впізнав ні автомобіля, ні людей. Він працював сам, допомоги тут не чекав. Стало ясно: одна група гнала їх із лісу, друга перекрила найзручніший вихід. Дмитро без зайвих слів розвернувся й повів супутника паралельно дорозі старою мисливською стежкою, якої не було на картах.
Журналіст не запитав, куди вони йдуть, хоча новий шлях знову відводив від селища. За кілька годин він навчився довіряти рішенням провідника. Дмитро, своєю чергою, бачив, що Артем здатен виконувати вказівки без суперечок і паніки. За таких обставин це було важливіше за фізичну підготовку. Одне хибне запитання, вимовлене надто голосно, або спроба пришвидшитися на відкритому місці могли перекреслити всю перевагу знання лісу.
Ще дві години вони пробиралися до покинутої лісопилки на протилежній околиці селища. Артем майже перестав відчувати ноги. Біля струмка Дмитро влаштував короткий привал, дав йому хліб, в’ялене м’ясо й ще одну таблетку. Журналіст їв квапливо, запиваючи водою з фляги, а потім запитав, чи служив його рятівник в армії. Дмитро відповів лише, що це було давно і тепер не має значення.
У селище ввійшли дворами. Власний дім Дмитра стояв біля лісу й проглядався з усіх боків, тому йти туди він не збирався. Найбезпечнішим місцем залишалася хата Григорія Савчука — мисливця, якому було за дев’яносто і якому Дмитро довіряв беззастережно. Старий знав околиці краще за багато мап і до глибокої старості ходив на промисел, аж поки не почало підводити коліно.
Григорій відчинив двері ще до стуку. Він одним поглядом оцінив стан Артема, впустив обох і не став ставити запитань. У теплій напівтемній хаті промив садна, наклав пов’язки, обережно обмацав ребра й дав потерпілому гіркий трав’яний відвар. Наскільки старий міг судити, кістки в журналіста були цілі, явних ознак тяжкого струсу не спостерігалося. Його били розважливо — так, щоб змусити страждати, але не позбавити змоги відповідати.
За десять хвилин Артем заснув просто на лаві. Григорій вивів Дмитра в сіни. Почувши про безмовну галявину, дивну поведінку Грома й зимів’я за буреломом, старий помітно зблід. На пряме запитання він відповів, що знає це місце давно, але зараз розповідати не стане. Спершу слід було звернутися до місцевого поліцейського Іллі Ткаченка й офіційно зафіксувати порятунок журналіста, погріб і стеження.
«Потрібен папір, — тихо сказав Григорій. — Хай залишиться слід, який уже не так легко стерти». Дмитро запитав, чи можна покластися на Іллю. Старий не дав певної відповіді. Молодий поліцейський був чесним, але останній рік жив ніби в постійному страху. Григорій додав, що знайдена в погребі людина змусила його повернутися до старої таємниці…
