Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою
Дмитро ще не розумів, хто влаштував таємну в’язницю, але побутовим конфліктом тут і не пахло. Він запитав, чи зможе Артем іти. Той повільно сів, перечекав напад запаморочення й уперто кивнув. Лісник дав йому знеболювальне й воду, а сам за цей час уважно оглянув погріб.
Біля стіни земля була витоптана кількома парами взуття, у кутку валялися три недопалки. Отже, охоронці часом перебували внизу разом із бранцем. Артем розповів, що провів тут близько тижня. Його привезли вночі з мішком на голові, тримали зв’язаним, годували й наполегливо вимагали віддати одну річ. Яку саме, він поки що пояснювати відмовився: розмова була надто довгою, а залишатися в зимів’ї небезпечно.
Говорячи про цей тиждень, журналіст не намагався викликати жалість. Він перелічував факти, ніби диктував робочу нотатку, але голос видавав пережите: на слові «вночі» ставав тихішим, при згадці кроків нагорі пальці самі стискалися. Дмитро не розпитував докладніше. Людині потрібні були сили на дорогу, а спогади нікуди не зникнуть. Головне він уже зрозумів — бранця не кинули помирати, його тимчасово сховали й збиралися допитувати знову.
Сходами журналіст піднявся сам, хоча Дмитро страхував його на кожній сходинці. При денному світлі синці виглядали тяжчими, обличчя залишалося мертвотно-блідим. І все ж Артем стояв на ногах. Грім зустрів незнайомця насторожено, довго принюхувався, а потім лизнув його в долоню. «Хороший у вас пес», — слабко всміхнувся журналіст. «У людях тямить швидше за мене», — відповів Дмитро.
Вони покинули галявину не старим слідом. Дмитро провів супутника через низину, потім вивів до струмка й певний час ішов просто водою. Артем мовчав, бережучи сили, але хвилин за двадцять заговорив короткими фразами. Три тижні тому він приїхав у цей віддалений район розслідувати зникнення семи людей за останні три роки.
Зниклі займалися журналістикою, захистом природи, правозахисною та громадською діяльністю. Офіційно їхні долі між собою не пов’язували: одного вважали потонулим, хоча тіла не знайшли, другий нібито виїхав із району, третій зник під час одиночного маршруту. Однак редакція отримала анонімну підказку. Усі семеро цікавилися незаконним видобутком рідкісноземельних металів у північній частині району.
Схема ховалася за кількома підставними компаніями й дозволами на геологічну розвідку. Сировину таємно вивозили на іноземні переробні підприємства, а кошти проходили через закордонні рахунки. За операцією, за словами Артема, стояли люди значно впливовіші за місцеве начальство. Коли журналіст дістався конкретних прізвищ і вирушив на зустріч із джерелом, його оглушили й привезли сюди.
Викрадачі шукали карту пам’яті з фотографіями документів. Телефон забрали одразу, рюкзак обшукали, але маленький носій, схований у підкладці ременя, не помітили. Без нього розповідь Бондаренка залишалася б набором підозр, а з ним перетворювалася на доказ. Тому журналіст терпів побої й не видавав схованку.
Пройшовши близько трьох кілометрів, Дмитро відчув знайомий холод між лопатками. Колись під час служби це відчуття попередило його про засідку за кілька митей до пострілів. Він поклав долоню Артемові на плече, змушуючи зупинитися. Вітер гудів у верховітті, десь удалині стукав дятел, а ліворуч ледь чутно хруснула гілка — обережно, стримано, зовсім не так, як ламає суччя звір.
Грім уже дивився туди, шерсть на загривку підвелася, але пес не видав ані звуку. У ялиннику рухалася людина, яка вміла ходити приховано. Можливо, не одна. Переслідувачі йшли не просто по сліду, а брали втікачів у дугу, роблячи паузи й дослухаючись. Почалося справжнє полювання…
