Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою
Ілля Ткаченко жив і працював в одному невеликому будинку на головній вулиці. Одну половину займала його квартира, у другій містився кабінет місцевого поліцейського. Іллі було двадцять сім; він виріс у родині мисливців, сам обрав службу й колись запевняв, що хоче навести лад там, де народився. Дмитро знав його з дитинства й раніше цінував за прямоту, однак останніми місяцями хлопець став замкненим і надто обережним.
Двері відчинилися одразу. Ілля визирнув на вулицю, швидко втягнув Дмитра всередину й замкнувся. Він уже чув, що вранці лісника розшукували двоє приїжджих, які називали себе фахівцями з мисливських питань. На прохання уточнити їхні повноваження вони нічого до ладу не відповіли, а Ілля, всупереч службовому обов’язку, не став наполягати.
Дмитро послідовно розповів про зимів’я, бранця в погребі, людей на ґрунтовій дорозі й приховане переслідування. Ілля слухав біля вікна, не перебиваючи. З кожною подробицею його обличчя ставало блідішим. Коли розповідь закінчилася, він довго дивився на порожню вулицю й запевняв, що нічого не знає. Брехня прозвучала так непереконливо, що Дмитро нагадав: приховувати правду Ілля не вмів ще зі школи.
Хлопець різко обернувся. У його погляді була не злість, а страх, що накопичувався давно. Він зізнався, що Бондаренко не перший. За три роки зникли семеро людей, і щоразу офіційна версія закривала справу раніше, ніж починалася справжня перевірка. Ілля надсилав запити до вищого управління, але папери поверталися з однією короткою вказівкою: припинити роботу. Не уточнити обставини, не зібрати додаткові матеріали — саме припинити.
З нижньої шухляди столу він дістав пом’ятий конверт. Усередині лежав список із семи прізвищ із датами зникнення, професіями й офіційними висновками. Серед зниклих значилися три журналісти, еколог, геолог, громадський діяч і юрист. Сфери були різними, але всіх об’єднував інтерес до північної частини району й робіт, що там проводилися.
Деякі прізвища Дмитро чув раніше в розмовах, але ніколи не бачив їх поруч. Окремо кожна версія виглядала правдоподібною і тому не викликала загальної підозри. Список змінював сприйняття: надто багато людей зі схожим інтересом зникли на одній території за короткий час. Ілля помітив цей зв’язок майже відразу, однак відповіді згори змусили його засумніватися не в офіційних висновках, а у власному праві ставити запитання.
У конверті був і складений учетверо аркуш із зошита. На ньому похапцем накреслили схему шляху до того самого зимів’я й поставили червону позначку. Записку без підпису підкинули Іллі рік тому. Він з’їздив за вказаним маршрутом, побачив будиночок і засув на погребі, але відкрити люк не наважився. Повернувшись, склав офіційний рапорт.
За три дні до нього з’явилися двоє в цивільному. Вони заявили, що в лісі проводиться закрита операція і будь-яке втручання лише зашкодить. Потім без крику й прямих погроз пояснили: якщо молодий поліцейський хоче спокійно працювати й підтримувати хвору матір та молодшу сестру-студентку, йому слід забути і адресу, і записку. Ілля підкорився. Тричі збирався спалити конверт, але щоразу зупинявся.
Тиск виявився дієвим саме тому, що незнайомці не вимагали підпису й не залишили формального наказу. Іллі не було на що скаржитися: зовні з ним лише поговорили. Але згадка про матір і сестру доводила, що співрозмовники заздалегідь вивчили його життя. Відтоді будь-яка службова дія могла вдарити не лише по ньому. Конверт залишався єдиним способом зберегти власне розуміння правди.
«Я злякався, — зізнався він, не відводячи очей. — І цілий рік прокидався з думкою, що через моє мовчання там може загинути людина». Дмитро забрав список і сказав, що час ховатися закінчився. Тепер був живий свідок, збережена карта пам’яті й офіційний запис про подію. Потрібно було лише вивести відомості за межі району. Ілля довго мовчав, потім розправив плечі й погодився допомогти, хоча й сам розумів, чим ризикує…
