Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою
Наступного ранку Ілля повідомив про приїзд Марини Гайдук, слідчої з вищої прокуратури. Вона зупинилася в єдиному місцевому готелі — старому двоповерховому будинку всього на шість кімнат. Дмитро вирішив не телефонувати й прийшов без попередження: раптова зустріч краще за підготовлену розмову показувала, як людина реагує на небезпеку.
Марина відчинила майже одразу. Їй було близько тридцяти восьми, коротке темне волосся обрамляло зібране, уважне обличчя. Одягнена вона була практично — щільна сорочка, джинси й зручні черевики. Побачивши незнайомого чоловіка з рушницею, жінка не відступила, лише її рука непомітно наблизилася до прихованої кобури. Дмитро відзначив цю реакцію з повагою.
Вона назвала його на прізвище й запросила зайти. У тісному номері на столі стояли ноутбук, теки й захолола кава, а акуратно застелене ліжко виглядало так, ніби господиня взагалі не лягала. На підвіконні працював диктофон. Дмитро попросив його вимкнути, пояснивши, що не довіряє пристроям, записи з яких можуть потрапити не в ті руки. Марина не сперечалася.
Ілля встиг повідомити їй про знайденого журналіста, але слідча хотіла почути все безпосередньо від Дмитра. Вона слухала спокійно, лише іноді робила короткі нотатки олівцем. Закінчивши, уточнила, що Артем, найімовірніше, перебуває в Григорія Савчука. У селищі було небагато людей, яким Дмитро міг довірити пораненого, а старий мисливець стояв першим у цьому короткому списку.
Офіційно Марина приїхала за скаргою родичів одного із семи зниклих — Сергія Павленка. Неофіційно її попросили втрутитися колеги Бондаренка з центральної редакції: після зустрічі з джерелом журналіст близько тижня не виходив на зв’язок. Проводити перевірку звичайними каналами жінка не стала. За два роки три спроби офіційного розслідування зривалися однаково — інформація витікала раніше, ніж слідчі встигали зробити перший крок.
Марина розкрила теку зі зібраними за два місяці матеріалами. Три компанії, оформлені в різних місцях і пов’язані ланцюгом закордонних рахунків, формально займалися геологорозвідкою. Насправді вони без екологічної експертизи й повного обліку видобували рідкісноземельні метали. Сировина йшла за кордон, там отримувала законні документи й поверталася на ринок як легальний товар.
Масштаб вражав: за п’ять років вартість вивезених ресурсів обчислювалася мільярдами. Кінцевий одержувач коштів ховався за кількома підставними власниками. Офіційних доказів його особи Марина поки не мала, хоча власна версія в неї була. Називати ім’я без документів вона відмовлялася.
У теках не було одного аркуша, здатного пояснити все. Картина виникала з десятків збігів: дати ліцензій, обсяги перевезень, платежі фірмам без працівників, раптове закриття перевірок. Кожна деталь окремо допускала законне пояснення, разом вони вказували на добре захищену систему. Марина підкреслювала, що суду потрібне не переконання, а безперервний ланцюг доказів. Карта пам’яті Артема могла стати відсутньою ланкою.
Дмитро прямо запитав, навіщо слідча розкриває такі відомості людині, яку бачить уперше. Марина відповіла, що їй потрібен провідник, який знає ліс краще за охоронців нелегального видобутку, не залежить від місцевої службової системи й здатен не зламатися під тиском. Ілля відгукувався про Дмитра однозначно, а сама вона звикла оцінювати вчинки: винна або продажна людина не прийшла б сама, не вимагала б вимкнути запис і не почала б розмову з перевірки джерела інформації.
Тоді Дмитро розповів про диктофон Артема. Журналіст стверджував, що на ньому збереглося щось важливе, але не хотів витрачати час на прослуховування в зимів’ї. Марина попросила негайно привезти обох — Бондаренка й Григорія, якщо старий наважиться говорити. Дмитро відповів, що знайдений бранець, схоже, змусив старого мисливця нарешті заговорити…
