За п’ять років чоловік вирішив повернутися до дружини, певний, що вона зрадіє. Та повернення виявилося зовсім не таким, як він уявляв

Увійшов високий, представницький чоловік трохи старший за сорок. В одній руці пакет із випічкою, у другій — акуратний шкіряний портфель. Роззувшись, він пройшов до них і подивився спершу на гостя, потім на Оксану.

— Андрію, це мій чоловік Сергій. Ми одружилися два роки тому.

Сергій підійшов до неї, поцілував. У цій простій близькості було видно, як добре їм разом.

— А це Андрій, мій колишній чоловік, — вела далі вона. — Приніс квіти, привітав з успіхами студії.

Сергій усміхнувся й простяг руку.

— Радий знайомству. Приємно, що зайшли привітати Оксану. Вона в мене велика молодчина.

Андрій машинально відповів на рукостискання. Доглянута зовнішність Сергія була тут не головним. Важливішим був спокій, із яким він тримався. Той виглядав людиною, в якої все ладнається: і робота, і сімейне життя. Від нього йшло відчуття надійності — не напоказ, не заради першого враження. Таку впевненість не можна було вдавати, як винувату усмішку перед дверним дзвінком.

Андрій опустив очі. Його коньяк і цукерки безглуздо виглядали на бездоганній кам’яній стільниці, ніби ними можна було відкупитися за п’ять років відсутності. Тепер вони здавалися такими ж зайвими, як і він сам…