Жінка приховувала стосунки з другом свого сина, аж поки один сімейний вечір не поставив її в незручне становище

Ольга відвезла її до себе майже силоміць. Марія не пам’ятала, як одягла пальто, як спускалася в ліфті, як сусідка Тамара прочинила двері й одразу сховала обличчя. Надворі було волого, ліхтарі розпливалися колами, і кожен перехожий здавався свідком її ганьби. У машині Ольга не ставила запитань. Лише ввімкнула пічку й сунула Марії паперові серветки, хоча та не плакала.

Сльози прийшли пізніше, на вузькому дивані в кімнаті племінниці, серед м’яких іграшок і підручників. Марія лежала на боці, в пальті, бо не могла змусити себе роздягтися. Телефон лежав екраном донизу, але все одно світився крізь тканину. Артем писав знову і знову: «Мені потрібні ще триста тисяч до п’ятниці», «Не вдавай, що ти жертва», «Я можу надіслати Дімі все», «І твоєму начальству теж буде цікаво».

Марія потяглася видалити повідомлення, але Ольга перехопила її руку. — Не смій. Соромно — розумію. Але видаляти докази не можна.

— Які докази, Олю? — Марія нарешті заплакала, беззвучно, так, що тільки підборіддя тремтіло. — Я сама в усьому винна. Я сама відчинила двері. Сама брехала синові. Що мені тепер доводити?

— Що тебе не можна знищувати за твою помилку, — відповіла Ольга. — І що квартира твоєї матері — не штраф за чужу образу.

Уранці зателефонував Сергій. Голос у нього був хрипкий, як після безсонної ночі. Він не спитав, де вона. Не спитав, чи жива. — Приїдеш до обіду. Підпишеш папери. Дімі треба знати, що в нього є дім, якщо мати вирішила поводитися як дівчисько.

— Діма вдома? — Марія сіла на дивані, притискаючи телефон до вуха обома руками.

— Не твоя справа, — сказав Сергій. — І не змушуй мене розповідати людям більше, ніж вони вже знають.

Вона приїхала по речі після полудня. Сергій не відчинив одразу, хоча в квартирі працював телевізор. Коли двері розчахнулися, вона побачила в передпокої свої чоботи, акуратно поставлені носками до виходу, і пакет із білизною, ніби її вже виселили. Над шафою тихо блимала камера. Марія машинально підвела очі, і ця маленька червона цятка чомусь врізалася в пам’ять сильніше, ніж обличчя чоловіка. Їй здавалося, що повітря більше не лишилося…