Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

— Оксано!

Вона не відповіла.

— Відповідатимете на запитання по черзі, — сказав Кравець. — Без суперечок.

Спочатку він спитав Дмитра про валізу. Той повторив: велику валізу збирала дружина, а він лише допоміг донести її до дверей. Оксана сказала інакше.

— Коли я спробувала перевірити вміст великої валізи, чоловік сам її закрив і почав квапити мене до таксі. Він казав: «Не починай». Я хотіла взяти шарф і ліки. Він не дозволив.

— Я поспішав, — кинув Дмитро. — Ми запізнювалися.

— Ти обрав цей рейс. Ти викликав таксі. Ти перевіряв саме велику валізу.

— Бо ти завжди все забуваєш.

— А квитанції про перекази я теж забула?

Дмитро різко повернувся.

— Тебе налаштували.

— Хто? Наталія, до якої ти послав людину? Сергій, який не торкнувся моїх валіз? Чи Галина Степанівна, яка бачила, як ти повертався додому?

— Ти записала домашню розмову, — сказав він крізь зуби. — Підло.

Оксана подивилася на нього спокійно.

— Домашньою вона була до слів про мій арешт.

Кравець поставив наступне запитання:

— Дмитре Андрійовичу, у вашому повідомленні є погроза сказати, що Оксана Вікторівна просила допомогти сховати гроші. Коли було таке прохання?

— Я висловився на емоціях.

— Тобто прохання не було?

— Я сказав, що висловився на емоціях.

— Відповідайте конкретно.

Дмитро стиснув губи.

— Не було.

Оксана вперше за два дні відчула, як у грудях звільняється маленьке місце. Не радість. Просто один камінь зрушився.

Коли все закінчилося, Дмитро затримався біля дверей і тихо сказав:

— Ти дарма так поводишся.

Вікторія одразу повернулася до співробітника.

— Прошу зафіксувати сказане.

Дмитро скривився.

— Я ж не погрожував.

— Ви сказали достатньо.

Надворі вже сутеніло, коли Оксана вийшла з будівлі разом з адвокаткою. Біля сходів стояв Сергій.

— Як ви?

— Я думала, що плакатиму, коли побачу його. Подивилася і не розуміла, як жила поруч.

Вікторія подивилася на них обох.

— Розмови залиште на потім. Зараз Оксана Вікторівна їде в готель.

Але до машини вони не дійшли. Біля входу зупинився службовий автомобіль. Із нього вийшли двоє співробітників. Один поговорив із Кравцем, який з’явився на ґанку майже одразу.

Дмитро вийшов слідом із будівлі, поправляючи комір пальта. Він помітив машину, потім Оксану, потім людей біля сходів.

— Що ще? — роздратовано спитав він.

Кравець підійшов до нього.

— Дмитре Андрійовичу Коваленко, вам необхідно пройти з нами.

— На якій підставі?

Відповідь прозвучала офіційним тоном. Оксана не запам’ятала всіх слів. Почула головне: Дмитра затримують за підозрою в розкраданні, фальсифікації документів і тиску на свідків.

Дмитро обернувся до неї.

— Це ти.

Вона не відвела погляду.

— Ні, Дмитре. Це ти.

Його обличчя змінилося. У ньому на мить зникла маска чоловіка, керівника, скривдженої людини. Залишився страх.

— Оксано, скажи їм, що ти все неправильно зрозуміла.

Вона мовчала.

— Скажи.

Вікторія стала перед нею трохи збоку.

— Моя довірителька нічого говорити не буде.

Дмитро ще намагався сперечатися, вимагав дзвінка, погрожував скаргами, але його вже вели до машини. Олег Бойко спостерігав із-за скляних дверей. Інна Савчук стояла біля вікна другого поверху. Ніхто з них не вийшов.

Оксана дивилася, як службова машина від’їжджає від ґанку. Їй здавалося, зараз має прийти слабкість. Але замість неї з’явилася страшна ясність. Союзники Дмитра почали рятувати себе. А отже, наступної ночі вони могли спробувати знищити те, що ще не встигли сховати…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇