Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

Павло відчув навіть не страх, а важку, в’язку тугу. Перед очима відразу постали Дарина й Максим. Дарина вранці чекатиме, що він зайде до неї перед сном. Максим вирішить, що його знову покинули, що дорослі знову пообіцяли й зникли.

— Денис знає, що ти жива, — сказав Павло. — Слідчий, через якого я знайшов адресу. Він знає про страховку й про Руслана. Вас спіймають. Не роби гірше. Забирай гроші й іди, якщо тобі так треба. Але не ставай убивцею. У мене донька.

— Немає в тебе доньки, — різко сказала Вероніка. — Дарині буде краще там, звідки ти її взяв. А тебе вбити я хотіла майже від самого весілля. Ти зіпсував мені життя.

Він замовк. Не тому, що повірив їй, а тому, що не міг осмислити таку ненависть. Так, їхній шлюб не був щасливим. Так, між ними було холодне мовчання, образи, втома. Але не прірва. Не це.

Вероніка пішла, лишивши його в підвалі.

Павло довго намагався звільнити руки. Викручував зап’ястки, тягнув мотузку, шукав на підлозі хоч щось гостре. Шкіра швидко почала саднити, потім пекти. Він кричав, кликав на допомогу, але дім ніби стояв у порожнечі: нагорі не рипнула підлога, за стінами не пролунало жодного чужого голосу.

Час розповзався повільно. Він то провалювався в каламутне забуття, то приходив до тями від нової хвилі болю. Потім почав молитися — незграбно, збивчиво, без красивих слів. Просив лише одного: побачити дітей іще раз.

Надвечір у підвал спустилися двоє. Руслан виявився жилавим темноволосим чоловіком із вузькими очима й усмішкою, від якої Павлові стало холодніше, ніж від сирої підлоги.

— Прокидайся, друже, — сказав він. — Час закінчувати.

Павло попросився до вбиральні, сподіваючись бодай на секунду розв’язати ноги, але Руслан тільки фиркнув. Його підняли вдвох, потягли нагору й кинули в багажник машини. Від удару перехопило подих, мотузки врізалися ще дужче.

Дорога перетворилася на темряву, поштовхи й глухий гул. Павло лежав на боці, вдаряючись плечем об метал, і розумів, що це можуть бути останні хвилини. Дивно, але в пам’яті спливали не Вероніка і не її слова. Дитячий двір. Перемога на шкільній олімпіаді. Дівчинка з класу, що всміхнулася йому в коридорі. День закінчення навчання. Потім служба, куди він пішов сам і багато разів шкодував, аж поки не зрозумів, що витримав.

А потім усе одно з’явилися Дарина й Максим. Їхня суперечка через мультфільм. Маленькі руки. Довірливий погляд.

Машина зупинилася. Двері грюкнули. Кришка багажника піднялася, і в обличчя Павлові війнуло нічною сирістю.

— Приїхали, — сказав Руслан. — Ти ж скаржився, що могила дружини порожня. Зараз виправимо…