Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

— Отямився? — долинуло зі сходів.

Павло повільно повернув голову. У підвал спускалася Вероніка. Вона вже переодяглася, зібрала волосся і виглядала так спокійно, ніби прийшла перевірити забуте світло.

— Ти жива, — сказав він. Це було вже не здивування, а визнання поразки. — Я поховав тебе. Я ночами не спав. Ніко, навіщо?

Питання прозвучало безглуздо навіть для нього самого. Він сидів зв’язаний у підвалі будинку її коханця. Відповідь була довкола: у мотузках, у сирості, у болю, у її байдужому обличчі.

Вероніка всміхнулася.

— Бо втомилася. Втомилася жити з людиною, яка мене не цінує. Ти хотів, щоб я усміхалася твоїм друзям, варила вечері, витирала носа чужій дитині й зображала щасливу дружину. А я не прислуга, Пашо.

— У нас була няня. Була жінка, яка прибирала квартиру. Я хотів сім’ю. Звичайну сім’ю.

— Звичайну? — вона скривилася. — Для тебе звичайна сім’я — це робота, притулки, допомога всім підряд, чесність до ідіотизму й розмови про дітей. Я виходила заміж за успішного чоловіка, а отримала нудну правильну людину, яка не вміє брати від життя нічого.

Павло дивився на неї й намагався знайти бодай рису тієї жінки, за якою плакав. Не знаходив. Перед ним була чужа, роздратована, давно сповнена зневаги до нього Вероніка. Він раптом зрозумів, що жив поруч із цією ненавистю роками й сприймав її то за втому, то за біль, то за складний характер.

— Усе заради страховки?

— Заради грошей і свободи, — спокійно відповіла вона. — Вероніка, яку ти поховав, офіційно мертва. У мене нові документи, нове життя. Руслан зараз забирає те, що в тебе в сейфі. Після цього ми поїдемо.

— А я?

Вона подивилася на нього майже без виразу.

— Ти зникнеш. Усі вирішать, що взяв гроші й утік. Ніхто не шукатиме вбивцю серед мертвих…