Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

Павло зрозумів, куди його привезли, ще до того, як побачив пам’ятники. Кладовище. Тільки не центральний вхід, а дальній бік, де темніше, доріжки гірші, а будка доглядача далеко. Небо несподівано прояснилося, вечір був майже теплий. У такий вечір люди гуляють, розмовляють тихо, дивляться на вогні. Павло лежав зв’язаний біля відкритого багажника й чекав смерті від жінки, яку ще недавно називав коханою.

Біля Вероніки стояли двоє незнайомих чоловіків із лопатами. Вона сунула їм гроші, щось коротко сказала, і вони відійшли до могили. Павло зрозумів: їх найняли копати й не ставити запитань.

Його потягли до місця, де стояв чорний пам’ятник. Земля вже була розрита. Поруч виднілася труна з тим, що колись видали за останки Вероніки. Павло дивився в яму й відчував, як розум намагається відступити, відмовитися від того, що відбувається.

— Хто б міг подумати, — всміхнулася Вероніка, — що в моїй могилі опинишся ти.

У її голосі було щось веселе й страшне. Павло вперше ясно подумав, що перед ним не просто жорстока людина. У ній було зламане щось глибше, ніж він міг уявити.

— Я плакав тут, — сказав він раптом. Голос зірвався, але він продовжив. — Я хотів лягти поруч із тобою. Думав, що не витримаю. Мені було так боляче, що смерть здавалася легшою.

Вероніка змінилася на обличчі. На мить її губи здригнулися, погляд метнувся до Руслана. Той зрозумів це раніше, ніж Павло.

— Іди в машину, — сказав він їй сухо. — Я сам.

Вона не сперечалася. Опустила очі й пішла. Павло дивився їй услід, уже не розуміючи, що відчуває: ненависть, жаль, відразу чи останній біль прощання.

За наказом Руслана його опустили в труну. Коли кришка почала закриватися, Павла накрила паніка. Він рвонувся всім тілом, тягнув руки, бив зв’язаними ногами, але мотузки тільки глибше врізалися в шкіру. Дерево над обличчям стало останнім небом. Потім почулися удари — глухі, методичні. Кришку забивали.

Труну скинули вниз. Від удару Павло знепритомнів. Отямившись, він почув найстрашніший звук у житті: зверху падала земля. Вона глухо била по кришці, сипалася, обтяжувала темряву.

— Допоможіть! — закричав він. — Я тут!

Голос ударився об дошки й повернувся до нього чужим, безнадійним. Потім раптом усе стихло. Павло завмер. За секунду на кришку хтось наступив, дерево заскрипіло.

— Тут! — зірвався він. — Я живий!

Кришка заскреготіла, піднялася, і в щілину рвонуло повітря. Над ним виникло бородате обличчя незнайомого чоловіка з лопатою. А вище, на краю могили, стояв Максим — мокрий, переляканий, з розпухлим від сліз носом, але неймовірно гордий.

— І що б ти без мене робив? — спитав він тремтячим голосом…