Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

Кладовищенська доріжка давно стала для Павла надто знайомою. Колись він оминав такі місця, не виносив запаху мокрої землі, штучних вінків і кам’яного мовчання. Навіть до могили матері приїздив рідко: йому здавалося, що пам’ятати її вдома, біля світлини, чесніше, ніж стояти під чужими поглядами між огорожами.

Після смерті Вероніки все змінилося. Він приїздив майже щотижня. Не тому, що ставало легше. Навпаки, після кожного візиту біль ніби зрушувався глибше. Але не приїжджати він не міг.

Їхній шлюб почався швидко, майже безрозсудно. Павло тоді переживав болісний розрив, був розгублений, вразливий, а Вероніка з’явилася в його житті яскравою, красивою, розумною і холоднувато впевненою. Вона то наближала його до себе, то відштовхувала, і це мучило сильніше за будь-яку сварку. Йому весь час здавалося, що вона грає, випробовує, тримає його на відстані. А в останні місяці до аварії це відчуття перетворилося на підозру: у Вероніки був інший чоловік.

Вони прожили разом майже три роки. Дітей не було. Вероніка казала, що лікарі давно поставили хрест на її материнстві, а будь-які розмови про лікування чи обстеження закінчувалися сльозами, різкими словами й мовчанням. Павло ж мріяв про дитину так сильно, що одного разу запропонував удочерити дівчинку з притулку. Вероніка спершу відмовилася, потім, втомившись сперечатися, байдуже кинула: якщо він так хоче, нехай буде по-його.

Дарині було п’ять, коли вона з’явилася в їхньому домі. Вероніка купувала їй одяг, стежила за режимом, могла відвести до лікаря чи на заняття, але Павло бачив: усе це робилося без тепла. Не жорстоко, не грубо — просто правильно й порожньо. Потім дружина почала дратуватися дедалі частіше, і він із болем зрозумів, що нав’язав їй дитину, якої вона ніколи не чекала. Тоді в домі з’явилася Ніна Андріївна, досвідчена няня з м’яким голосом. Дарина до неї прив’язалася, а Вероніка ніби дістала змогу знову не вдавати.

Павло підійшов до могили й зупинився. З чорного граніту Вероніка дивилася на нього колишньою усмішкою — тією самою, від якої в нього колись перехоплювало подих. Він поставив свіжий букет жовтих троянд у вазу й раптом зрозумів, що старих квітів немає. Зовсім немає. Утретє поспіль його троянди зникали, ніби хтось навмисне прибирав із могили все, що приносив він…