Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

— Хто ж ти такий? — тихо промовив Павло, дивлячись на порожню вазу, мокру плиту й розмиту дощем землю.

Спершу він спробував розібратися без зайвих підозр. Знайшов кладовищенського сторожа, пояснив, що з могили зникають живі квіти, спитав, чи не бачив той когось біля нового пам’ятника. Сторож, кремезний чоловік у потертій куртці, вислухав його спокійно, але тільки розвів руками. Людей багато, територія велика, за кожною могилою не встежиш. Троянди могли забрати діти, волоцюги, випадкові злодюжки, хто завгодно.

Павло кивнув, але не повірив.

Думка про звичайного злодюжку не трималася в голові. Набагато сильніше жила інша, принизлива й зла здогадка: квіти забирає той самий чоловік. Той, кого він жодного разу не бачив, але чию присутність відчував поруч із Веронікою ще за її життя. Павлові ввижалося, що невидимий суперник приходить до могили, бачить жовті троянди й викидає їх, ніби продовжує сперечатися з ним навіть після її смерті.

Увечері він довго стояв перед дзеркалом. Обличчя стало загостреним, стомленим, під очима залягли тіні.

— Її вже немає, — сказав він власному відображенню. — А ти й досі ревнуєш.

Слова прозвучали жалюгідно. Але від них не стало легше.

Наступного дня Павло попросив одного зі співробітників служби охорони своєї фірми дістати маленьку приховану камеру. Подробиць не пояснював. Сказав лише, що пристрій потрібен для особистої справи. Чоловік не став ставити запитань.

Того ж вечора, коли дощ ненадовго вщух, Павло знову приїхав на кладовище. Він вибрав місце так, щоб у кадр потрапляли пам’ятник, ваза з квітами й вузька доріжка збоку. Потім закріпив камеру, перевірив зображення на телефоні й поставив іще один букет.

Жовті троянди різко вирізнялися на тлі мокрого каменю. Павло сів у машину, відкрив застосунок і кілька хвилин дивився на нерухому картинку. Йому було соромно за це стеження, але зупинитися він уже не міг…