Зустріч із тихим таксистом закінчилася для бандитів зовсім не так, як вони розраховували

Микола Степанович підійшов ближче й сів на край столу, не опускаючи автомата.

— Ти ставиш забагато запитань для людини, яка за хвилину може померти, — зауважив він. — Але я відповім. Мене звати Микола Степанович Воронов. Полковник у відставці. Тридцять років служив у структурах, про які ти ніколи не чув. Я робив речі, від яких тебе б вивернуло. Я допитував людей, які були в сто разів небезпечніші за тебе і твою шайку. І всі вони, всі до одного, розповіли мені те, що я хотів знати.

Він зробив паузу, даючи словам проникнути у свідомість Сивого.

— Тож давай спростимо собі життя. Ти зараз розкажеш мені все про свою організацію. Імена, адреси, рахунки, зв’язки в поліції. Усе. А я, можливо, дозволю тобі дожити до суду.

Сивий дивився на нього довгим, оцінювальним поглядом. Потім повільно поставив склянку на стіл.

— А якщо відмовлюся?

Микола Степанович усміхнувся. Тією самою усмішкою, від якої в Черепа підкосилися ноги кілька годин тому.

— Тоді ми поговоримо інакше. І повір мені, ти не захочеш дізнатися, що це означає.

Сивий мовчав. У його очах ішла боротьба. Страх боровся з гординею. Розрахунок — із відчаєм. Нарешті він важко зітхнув.

— Що ти хочеш знати?

Микола Степанович дістав телефон, який забрав у одного зі зв’язаних бандитів, і ввімкнув диктофон.

— Усе, — сказав він. — Починай від самого початку.

І Сивий почав говорити…