Зустріч випускників змінилася після того, як до скромного гостя звернулися люди в суворих костюмах

— Так.

Марія говорила тихо, але з кожним словом їй ставало легше й страшніше водночас.

— Я не знала, що ти взяв гроші. Зрозуміла тільки потім, коли почався скандал. Я хотіла сказати класній, але ти перехопив мене біля роздягальні й сказав, що Сашкові все одно ніхто не повірить, бо в нього мати в лікарні й їм потрібні гроші. А якщо я полізу, ти зробиш так, що мене саму звинуватять.

— Машо, — прошепотіла Наталія, — чому ти мовчала?

Марія подивилася на Олександра. Він стояв нерухомо, як людина, яка боялася повірити почутому.

— Бо була боягузкою, — сказала вона. — І тому що мені було сімнадцять. Це не виправдання. Сашо, пробач.

Олександр нічого не відповів. Тільки опустив очі. Його обличчя здригнулося, і на мить він знову став тим хлопцем біля вікна, якого всі обходили стороною після зникнення грошей.

Віктор ударив долонею по столу.

— Ви всі змовилися? Прекрасно. Просто прекрасно. Старі шкільні образи, мертві дружини, благодійні фонди… Сашо, ти добре підготувався.

— Не я почав згадувати школу, — сказав Олександр.

— Бо ти все життя мені заздрив.

— Чому?

Запитання було поставлене без насмішки. І саме це, здається, добило Віктора.

— Чому? — він нахилився вперед. — Та всьому. Я завжди вмів брати своє. А ти сидів і чекав, що тебе погладять по голові за чесність. Світ так не працює.

— Працює по-різному.

— Ні. Він працює так, як його змусять.

Олена Гончар зробила крок уперед.

— Вікторе Олеговичу, вам краще зв’язатися зі своїми представниками. Засідання почнеться за двадцять хвилин. Усі матеріали передано юристам фонду.

— Ви мені погрожуєте?

— Ні. Інформую.

Один із чоловіків у костюмах, який досі мовчав, підійшов до Олександра.

— Олександре Андрійовичу, нам справді треба їхати.

Олександр кивнув. Він узяв зі стільця куртку. Марія раптом злякалася, що він піде, і все лишиться недомовленим: її зізнання, його біль, їхня спільна шкільна тиша.

— Сашо, — сказала вона, — можна я потім тобі зателефоную?

Він подивився на неї довго.

— Можна.

— Я дам письмове пояснення. Якщо треба. Про той випадок. І про все, що пам’ятаю.

— Треба не мені, — сказав він. — Але дякую.

Віктор раптом ступив до нього майже впритул.

— Ти пошкодуєш.

В Олександра ледь помітно напружилася щелепа.

— Я вже шкодував. Двадцять років.

Він вийшов разом із людьми в костюмах. Двері ресторану зачинилися м’яко, майже беззвучно. Але після них зала ніби втратила повітря.

Віктор постояв, потім схопив телефон і відійшов до вікна. Говорив він пошепки, швидко, зло. Його водій зазирнув до зали, дістав різкий жест і зник. Однокласники мовчали. Нікому вже не хотілося тостів.

Марія сіла й відчула, що в неї тремтять коліна. Наталія поклала їй руку на плече.