Зустріч випускників змінилася після того, як до скромного гостя звернулися люди в суворих костюмах

Марія різко встала.

— Вікторе!

Але він уже не міг зупинитися. Страх зробив його голос гучнішим, злішим, тоншим.

— Знаєте? Він тоді теж удавав із себе бідного чесного хлопчика. Гроші зникли, потім повернулися, а винних не знайшли. Звісно, не знайшли. Бо всі пожаліли тихоню. А він тепер експерт, голова, свята людина!

Олександр заплющив очі. Лише на секунду. Коли розплющив, Марія побачила в них не злість — утому, глибоку, давню, як шрам.

— Ти сам їх узяв, Вітю.

Той розсміявся.

— Докази є?

— Тоді не було.

— А зараз, через двадцять років, з’явилися? Може, ще свідка зі шафи дістанеш?

— Так, — сказала Марія несподівано для себе.

Усі повернулися до неї.

Серце в неї забилося так сильно, що стало важко дихати. Вона не планувала говорити. Вона двадцять років не говорила, бо була боягузкою, бо в сімнадцять років злякалася Віктора, його насмішок, його батька, який тоді працював у шкільній опікунській раді й міг зіпсувати життя будь-кому. Бо переконала себе: гроші повернулися, отже, все закінчилося. Але нічого не закінчилося. Воно сиділо в ній маленьким камінцем, який час від часу перекочувався під ребрами.

— Що «так»? — Віктор повільно повернув до неї голову.

Марія відчула, як холонуть долоні.

— Я бачила тебе тоді.

— Де?

— Біля шафки. Після фізкультури. Ти відчиняв дверцята шафки старости.

— Маячня.

— Я спитала, що ти робиш. Ти сказав, що Марина попросила дістати відомість. А потім сказав мені: якщо я комусь розповім, увесь клас дізнається, що мій батько пішов із сім’ї через борги. Я злякалася.

Обличчя Віктора стало жорстким.

— Ти зараз серйозно?