Звичайна прогулянка лісом обернулася тривожною історією після несподіваної знахідки

До баби Ганни він приходив не вперше. Невисокий будиночок за кованим парканчиком стояв трохи осторонь, ніби сам обирав тишу. У дворі росли старі кущі, які господиня щороку восени підрізала з таким терпінням, наче розмовляла з ними. Назар підійшов до паркану, зупинився і кілька секунд м’явся, не наважуючись покликати. Йому щоразу було соромно, хоч баба Ганна ніколи не давала зрозуміти, що він їй у тягар.

— Бабо Ганно, можна я у вас переночую? — спитав він нарешті.

Старенька підвела голову. В руках у неї були садові ножиці, на хустці зачепився сухий листок.

— Заходь, Назарчику, — сказала вона одразу, без розпитувань. — Зараз я оці гілки підрівняю — і підемо в хату. Вечерятимеш.

Йому полегшало від самого її голосу. Він зайшов у двір і, не чекаючи прохання, взявся допомагати. Баба Ганна показувала, де зрізати, а сама сперлася боком об паркан і дивилася на хлопця уважним, сумним поглядом. Вона бачила, як він старанно працює, як боїться зробити зайвий рух не туди, як постійно чекає окрику — навіть тоді, коли окрику бути не може. Від цього в неї стискалося серце.

У його віці вона й сама лишилася без батьків. Її швидко визначили до закладу для сиріт, і чужий дах не став для неї порятунком. Там теж були правила, холодні очі дорослих і відчуття, що ти нікому не потрібен. Тому їй хотілося захистити Назара, хоч сил залишалося дедалі менше.

У хаті пахло картоплею, сушеними травами й старими дерев’яними меблями. Назар допоміг накрити на стіл, розставив тарілки, поклав хліб. Тепло кухні огортало так м’яко, що він майже одразу перестав тремтіти.

— Бабо Ганно, — почав він, коли вони сіли, — а ви не знаєте, як можна до міста доїхати? Так, щоб мене пустили в автобус.

Старенька глянула на нього поверх чашки.

— А навіщо тобі самому в місто?

— Я б у дитячий будинок прийшов, — сказав він, дивлячись у стіл. — Написав би там, що не хочу більше в тітки жити. Хай би забрали назад. Там хоч у школу ходити можна. І ніхто не кричить цілий день, що здійснив подвиг, раз узяв мене до себе. Вона ж мене не брала. Мене їй привезли — і все. А тепер вона щодня каже, ніби я їй життя зіпсував.

Він підняв плечі, ніби хотів у них сховатися.

— Я тільки не розумію: якщо я їй так заважаю, чому вона сама мене не віддасть?

Баба Ганна зітхнула. Їй не хотілося говорити дитині такі речі, та він і без того вже надто багато розумів.

— Бо за тебе виплата йде, — тихо відповіла вона. — І Мар’яна до тих грошей звикла. Без них їй буде тяжко, а тяжкості вона не любить. Тільки ти от що, Назарчику… Не думай, ніби дитячий будинок — це завжди порятунок. Там теж буває страшно. Дуже страшно. Краще, може, поки потерпіти, ніж знову туди потрапити.

Вона простягла руку й погладила його по голові. Біляві кучері скуйовдилися під її долонею, і Назар раптом усміхнувся. Так само колись робила мама. Від цього спогаду стало водночас тепло й боляче.

За вікном густішали сутінки. Вулиця темніла, у шибці відбивалася лампа над столом. Назар подумав: якби не баба Ганна, він зараз сидів би десь під навісом чи біля хліва, намагаючись не заснути від холоду. Вдячність підступила до горла, та він не вмів вимовляти її вголос. Натомість спитав те, що давно крутилося в голові.

— Бабо Ганно, а ви як думаєте… мої батьки справді загинули?

Старенька довго мовчала. Вона відвернулася до вікна, ніби там, у темряві, могла знайти відповідь.

— Не знаю, — сказала вона нарешті. — Я твоїх батьків бачила всього кілька разів. Вони приїздили до твоєї тітки, коли дім продавали. Мати твоя тебе любила — це було видно одразу. А от із батьком… із батьком у неї, здається, спокійного життя не було.

Вона прикусила губу. Було помітно, що вона стримує слова, які вже майже зірвалися.

— Може, мати твоя й жива, — додала баба Ганна обережно. — Може, десь намагається вибратися, почати заново. А от батько твій… не знаю, Назаре. Не ображайся на стару. Пам’ятаю я його погано, але пам’ятаю головне: неприємності липли до нього, як реп’ях. І не тільки до нього. Він і інших мужиків за собою тягнув, а потім жінки розхльобували.

Назар криво всміхнувся. Баба Ганна теж усміхнулася, та усмішка вийшла втомленою. Після вечері вони довго сиділи біля телевізора. На екрані хтось сміявся, сперечався, відповідав на запитання ведучого, а в маленькій кімнаті було тихо. Баба Ганна дивилася не стільки на передачу, скільки на хлопця. У його обличчі вже оселилася доросла настороженість, якої в дитини бути не повинно. Він був розумний, чіпкий, живий, але Мар’яна гасила в ньому все, що могло вирости в майбутнє. Старенька думала: може, прагнення втекти в дитячий будинок не таке вже й безглузде. Може, це єдиний шлях крізь крик, роботу й самотність…