Звичайна прогулянка лісом обернулася тривожною історією після несподіваної знахідки

Якби він знав наперед, що знайде в тій стороні, то, мабуть, кинувся б назад у село й став би кликати дорослих. Але тепер до села було далеко, а слабкий стогін то наближався, то зовсім глух, як вогник під вітром.

Назар продерся крізь останні кущі й вийшов до старого дуба. Дерево було величезне, з темним, потрісканим стовбуром — таким широким, що його не обхопили б і кілька людей. Біля коріння лежало мокре листя. А до стовбура була прив’язана жінка.

Він спершу навіть не збагнув, що бачить. Мозок відмовлявся складати картину докупи. Молода жінка сиділа, осівши набік, руки її були стягнуті мотузками, голова безсило звисала. Під тонким одягом різко вирізнявся великий вагітний живіт. Обличчя було бліде, губи пересохли, волосся прилипло до щік. Вона здавалася майже неживою.

Назар підбіг до неї, сам не тямлячи, як опинився поруч.

— Ви чуєте? — прошепотів він, а тоді голосніше: — Чуєте мене?

Відповіді не було. Він тремтячими пальцями торкнувся її шиї, намагаючись намацати пульс, як колись бачив у якійсь передачі. Під шкірою слабо, але все-таки билося. Жінка трохи підвела голову, видала хрипкий звук і знову обм’якла.

Від жаху в Назара похололи руки. Хтось привів її сюди. Не просто лишив, а прив’язав до дерева в глибині лісу, куди навіть дорослі ходили нечасто. Лишив без їжі, без води, без захисту. У лісі водилися звірі, і хлопець чудово це знав. Думка про те, що могло статися, якби він не почув стогону, була така страшна, що він одразу її відігнав.

— Зараз, — забурмотів він. — Зараз я вас розв’яжу. Тільки тримайтеся, будь ласка.

Мотузки розмокли, але вузли все одно піддавалися погано. Назар дряпав пальці, смикав, намагався розв’язати, потім гриз вузол зубами, аж поки нарешті одна петля не послабла. Коли руки жінки звільнилися, вона важко завалилася вперед. Він ледве встиг підхопити її, зігнувшись під незвичною вагою. Вона була худа, майже невагома на вигляд, але без тями тіло ставало непідйомним.

Він посадив її біля коріння дуба й озирнувся. Бігти в село по допомогу було страшно: він міг не знайти дороги назад, а жінка могла не дочекатися. Залишити її тут хоча б на годину він не наважився. Тоді Назар згадав про бурелом. Там валялися уламки, принесені негодою. Він побіг туди, спотикаючись і намагаючись запам’ятати дорогу до дуба.

Біля завалу він знайшов широку пластину — чи то покороблений лист металу, чи частину старих автомобільних дверей. Вона була важка, брудна, з гострими краями, але могла послужити волокушею. Назар прив’язав до неї мотузку, яку зняв із жінки, насилу дотягнув знахідку назад і обережно поклав незнайомку зверху. Вона щось простогнала, але не прийшла до тями.

Потім він впрягся в мотузку, мов у шлею, і потяг.

Кожен метр давався йому з болем. Метал чіплявся за коріння, впирався в купини, застрягав у багнюці. Назар падав, підіймався, знову тягнув. У грудях пекло, долоні пекли, спина ломила. Він розумів, що до свого дому жінку не дотягне, та й не можна було вести її до Мар’яни. Тітка закричить, підніме все село, а хто знає — чи не виявиться серед місцевих той, хто зробив це з нещасною.

Коли попереду нарешті посвітліло й ліс відступив, Назар майже не відчував ніг. На відкритій дорозі пластина пішла легше, заковзала по сирій грязюці. Він тяг її, кусаючи губи, аж поки не дістався знайомого кованого парканчика.

Баба Ганна вийшла на стукіт і спершу нічого не зрозуміла. Потім побачила жінку на металевій пластині, побачила її живіт, бліде обличчя, мотузяні сліди на руках — і одразу змінилася.

— Господи… Назаре, допомагай. Швидко в хату.

Вони вдвох перетягли жінку через поріг і поклали на диван. У теплі вона остаточно знепритомніла. Коли небезпека лісу лишилася за дверима, Назарові стало по-справжньому страшно. Незнайомка була молода, тонка, змучена, а великий живіт робив її вигляд особливо крихким.

Баба Ганна принесла воду, рушник, заходилася клопотатися біля неї, рухаючись швидше, ніж дозволяв вік. Потім обернулася до хлопця.

— Іди додому, Назаре. І нікому ані слова. Чуєш? Ні тітці, ні сусідам — нікому.

— Але…

— Не сперечайся. Ми не знаємо, хто її туди відвів. Може, чужі. А може, хтось із наших. Ти ще малий, не розумієш, як страшно жінці, коли поруч опиняється людина, здатна на таке. Хочеш допомогти — прийдеш пізніше. А зараз повертайся, поки Мар’яна не запідозрила, що ти десь затримався.

Назар кивнув. Йому не хотілося йти, але в голосі баби Ганни була така серйозність, що він підкорився. Дорога до тітчиної хати здалася йому іншою, ніби весь світ за один день став небезпечнішим. Він ніс у собі таємницю — важку й гарячу — і не знав, що тепер із нею робити…