Звичайний жест доброти до собаки несподівано перетворився на мить, яку ніхто не зміг забути

Лада заскімлила з того боку. Тихо, тоненько, як іржава петля.

Олександр постояв ще хвилину. Потім присів, зібрав шкарпетки, підняв рамку. Пальці тремтіли так сильно, що він порізався об скло й не відразу помітив кров. Червона крапля впала просто на батькову білу сорочку на фотографії.

Надворі йшов мокрий сніг. Увечері він сидів у своїй машині у дворі, бо йти було нікуди. Зйомна кімната, де він ночував останні місяці після маминого інсульту, була оплачена до кінця тижня, але ключі лишилися в кишені пальта, яке Ольга не викинула. Або викинула, але не туди. Телефон розрядився. На лобовому склі танула брудна каша, двірники лишали півкола розводів.

Він згадував матір в останній вечір. Вона лежала на боці, рука поверх ковдри, пальці сухі, легкі. На тумбочці — чашка з охололим чаєм, таблетки, старий кнопковий диктофон, який вона чомусь не викидала після курсів англійської.

— Сашо, — сказала вона тоді, ледь чутно. — Не сердься на Олю.

— Я не серджуся.

— Вона слабка. Слабкі інколи кусають болючіше за злих.

Він поправив їй подушку.

— Не кажи так. Ти одужаєш.

Мати всміхнулася самими очима.

— Лада знає.

— Що знає?

Та вона заплющила очі. Він вирішив, що вона марить. Потім прийшла Ольга, метушлива, роздратована, принесла сир, стала голосно рухати стілець. Олександр пішов на кухню мити чашку. А за два дні матері не стало.

Наступного дня він пішов до нотаріуса. Маленька контора пахла папером, пилом і жіночими парфумами. У коридорі сиділа літня пара: чоловік тихо перегортав паспорт, жінка тримала пакет із печивом. Олександр відчув себе чужим навіть тут, серед людей, які теж прийшли ділити те, що лишилося від померлих.

Нотаріус, жінка з втомленим обличчям і акуратною шпилькою, вислухала його без здивування…