Звичайний жест доброти до собаки несподівано перетворився на мить, яку ніхто не зміг забути

— Заповіту у вашої матері немає, наскільки видно з бази. Спадкоємці першої черги — ви і ваша сестра. Але якщо є боргові зобов’язання, спірні розписки, звинувачення, це вже може піти до суду.

— Розписка підроблена.

— Це встановлюється експертизою. Вам потрібна заява, копії документів, свідоцтво про смерть, підтвердження спорідненості. І бажано юрист.

— Грошей на юриста немає.

Вона глянула на нього поверх окулярів. Не м’яко і не грубо — так дивляться люди, які надто часто бачать біду й уже не можуть кожній біді віддавати серце.

— Тоді почніть хоча б із заяви про прийняття спадщини. Строк — шість місяців. Не проґавте. І нічого не підписуйте у сестри без консультації.

Увечері йому зателефонувала тітка Наташа, мамина сусідка зверху.

— Сашуню, ти тримайся, — сказала вона винуватим голосом. — Ольга тут усім розповідає… Ну, я не вірю, звісно. Тільки люди ж… сам розумієш.

— Розумію.

— Вона ще каже, що ти собаку кинув. Лада в них виє. Я чую через батарею.

Олександр заплющив очі.

— Вона мене не пускає.

— Віктор сьогодні з якимось чоловіком приходив. З папкою. Говорили про оцінку квартири. Я з ліфта виходила, чула. Вони мене побачили й замовкли.

За тиждень на роботі його викликав начальник. Олександр працював майстром у невеликій фірмі з ремонту побутової техніки. Робота була не блискуча, але чесна: заявки, під’їзди, старі холодильники, сварливі клієнти, запах горілої проводки на пальцях. Начальник, Сергій Мельник, не запропонував сісти.

— Саш, мені дзвонили.

— Хто?