Звичайний жест доброти до собаки несподівано перетворився на мить, яку ніхто не зміг забути

— Твій родич. Віктор, здається. Сказав, що у вас сімейна історія неприємна. Що ти гроші в матері взяв, тепер переховуєшся.

У Олександра всередині все опустилося.

— І ви повірили?

Сергій відвів очі до вікна.

— Я не суддя. Але в нас каса, запчастини, клієнти лишають передоплату. Поки розберешся, візьми відпустку за свій рахунок.

— У мене немає відпустки. Мені працювати треба.

— Мені теж треба, щоб фірма без скандалів працювала.

Олександр вийшов на вулицю з пакетом інструментів. Руки мерзли без рукавиць. Він сів на зупинці, поклав поруч сумку з викрутками й довго дивився, як люди сідають у маршрутку, притискаючи до грудей пакети, папки, дітей. У всіх були маршрути, причини, домівки. У нього ніби відібрали не квартиру навіть, а право бути нормальною людиною.

Сестра не відповідала на дзвінки. Потім надіслала повідомлення: “Не ганьбися. Підпиши відмову від частки, і я не подаватиму заяву по розписці”.

Він перечитав тричі. Великий палець завис над екраном. Хотів написати: “Як ти можеш?” Потім стер. Хотів написати: “Я тебе ненавиджу”. Знову стер. Наприкінці набрав: “Я нічого не підписував і не підпишу”.

Відповідь прийшла майже одразу: “Тоді сам винен”.

У середині грудня його впустили до квартири лише тому, що прийшла дільнична після заяви тітки Наташі про постійне виття собаки. Ольга відчинила з червоним обличчям.

— У нас усе нормально, — сказала вона. — Собака стара, сумує.

Лада лежала в коридорі біля килимка. Миска з водою була повна, їжа теж стояла, але собака майже не підняла голови. Побачивши Олександра, вона спершу ніби не повірила. Потім спробувала встати — лапи роз’їхалися по лінолеуму.

— Ладусю, — видихнув він…