Звичайний жест доброти до собаки несподівано перетворився на мить, яку ніхто не зміг забути

Він присів просто на підлогу, не зважаючи на дільничну, на Ольгу, на Віктора за кухонними дверима. Собака ткнулася носом йому в долоню. Він провів рукою по її голові — обережно, так, як колись гладив матір по волоссю в лікарні. Під пальцями була жорстка шерсть, тепла кісточка черепа, старий шрам над вухом — Ладу колись підібрали у дворі після того, як її збила машина.

— Ну що ти, дівчинко… — сказав він. — Я тут. Я прийшов.

І тоді Лада зробила те, від чого замовкли всі.

Вона раптом підвелася, похитуючись, ухопила зубами край його рукава й потягла. Не до дверей, не до миски, а в мамину кімнату. Ольга різко ступила вперед.

— Не можна туди!

Дільнична повернулася до неї.

— Чому?

— Там… там особисті речі.

Але Лада вже тягла Олександра коридором. Слабо, вперто, майже падаючи. Вона привела його до старого крісла біля вікна, де мати любила сидіти вечорами, накриваючи коліна клітчастим пледом. Собака сунула морду під крісло, заскребла лапою. Потім лягла на живіт, заскімлила й знову подивилася на Олександра — так, як дивляться істоти, що не вміють говорити, але більше не можуть мовчати.

Він опустився навколішки. Під кріслом лежала мамина синя шаль, клубок пилу й щось маленьке, темне, застрягле між ніжкою та стіною. Олександр просунув руку, пальці намацали пластик.

Кнопковий диктофон.

Той самий. Із наліпкою у вигляді облупленої ромашки.

Ольга зблідла так різко, що навіть дільнична помітила.

— Це моє, — сказала вона. — Віддайте.

— Чому ваше? — спитала дільнична.

Віктор вийшов із кухні…