Звичайний жест доброти до собаки несподівано перетворився на мить, яку ніхто не зміг забути

— Та що за цирк? Старий мотлох. Собака сміття знайшла, а ви виставу влаштували.

Олександр тримав диктофон у долоні. Серце билося в горлі. Він натиснув кнопку. Екранчик мигнув, але не ввімкнувся. Батарейки сіли.

— Я заберу це, — сказав він.

— Не маєш права! — зірвалася Ольга.

І в цю мить Лада поклала голову йому на коліна й тихо, майже беззвучно, завиляла хвостом. Не радісно — втомлено. Наче виконала останнє доручення.

У тітки Наташі знайшлися батарейки. Вона метушилася на кухні, упускала ложки, хрестилася невпопад, хоч сама ж казала, що давно ні в що не вірить.

— Мати твоя розумна була, — бурмотіла вона. — Тиха, а розумна. Вона мені за день до смерті сказала: “Наташо, якщо діти пересваряться, Лада покаже”. Я подумала, ну старість, хвороба…

Диктофон увімкнувся з третьої спроби. На ньому було кілька старих записів: англійські слова, мамин сміх, кашель, уривки телевізора. Олександр слухав, перемотував, руки пітніли. Потім пішов файл без назви, записаний за два дні до смерті.

Спершу було чути скрип крісла. Потім голос Ольги, приглушений, злий:

— Мам, підпиши. Ну що ти впираєшся? Саша все одно квартиру проп’є.

Голос матері був слабкий, але ясний:

— Не бреши. Саша не п’є.

— Він тебе кинув.

— Він щодня приходить.

Пауза. Дзенькнула чашка.

— Тоді я скажу, що він гроші взяв, — промовила Ольга вже тихіше. — Розписка є. Віктор зробив як треба. Ти ж сама підпис свій уже не відрізниш. Судитися він не потягне.

У тітки Наташі затремтіли губи. Олександр сидів нерухомо. Здавалося, якщо він вдихне, запис урветься.

— Олю, — сказала мати на записі, і в цьому голосі було стільки втомленого болю, що Олександр закрив обличчя рукою. — Навіщо тобі так?