Вона віддала житло доньці, а турботу про себе вирішила перекласти на сина й невістку

Олеся ледь не вдавилася яблуком. Ось як усе розкладалося в голові Оксани Миронівни. Маринка, ніжна зірка сімейного небосхилу, до двадцяти восьми років до пуття опанувала хіба що фотографії з томним обличчям біля чужих красивих машин. Тепер їй діставалася велика квартира. А Назар, який студентом тягав важкі коробки після занять, мав радіти, що його вважають «прилаштованим».

І зверху до цієї щедрої сімейної арифметики додавалася сама Оксана Миронівна — з валізами, хворими суглобами й твердим наміром зайняти найкращу кімнату.

— Ви зараз серйозно? — Олеся викинула огризок у смітник біля входу на кухню й витерла пальці паперовою серветкою. — Ви подарували житло доньці, яка досі шукає себе в телефоні, а жити прийшли до сина в квартиру, яка вам не належить?

— Не смій так говорити про сестру чоловіка! — намальовані брови свекрухи злетіли вгору. — Марина не така, як ти. Вона ніжна.

— Ніжність, мабуть, вимірюється квадратними метрами, — сухо зауважила Олеся.

Оксана Миронівна спробувала протиснутися повз неї боком, ніби вже вирішила, що суперечку закінчено. Олеся ступила трохи вбік і знову заступила прохід. Плече в неї було нешироке, але тієї миті свекруха ніби вперлася не в людину, а в дверний одвірок.

— Я не до тебе прийшла, — процідила Оксана Миронівна. — Я до рідного сина. Він мене не вижене.

— Рідний син тут живе, — відповіла Олеся. — А господиня квартири — я. Спальня моя, ліжко моє, матрац мій. І в мою кімнату ви ввійдете тільки через мене. Попереджаю одразу: пройти буде важко, довго й неприємно.

— Ах ти безсоромна! — свекруха кинула ручку сумки й схопилася за груди. Жест вийшов надто звичним, майже театральним. — Я його мати! Я йому життя дала!

— Житло ви дали Марині, — відрізала Олеся. — А нам вирішили віддати свої претензії, валізи й суглоби. Дуже щедро, дякую.

Вона стояла нерухомо, відчуваючи, як холоне в долоні серветка. Валізи займали половину передпокою, ніби вже пустили коріння. Оксана Миронівна дихала шумно, ображено, з розрахунком на співчуття, але співчуття не з’являлося.

— Речі не розпаковуємо, — сказала Олеся. — Дочекаємося Назара.

У цю мить з-за дзеркальної шафи неквапливо вийшов величезний рудий кіт Рудик. Він зупинився біля сумки на коліщатках, понюхав її, скривив рожевий ніс і з гучною зневагою чхнув просто на потертий бік.

— Прибери тварину! — верескнула Оксана Миронівна. — У мене на шерсть алергія. На балконі житиме.

— Рудик житиме там, де йому подобається, — лагідно сказала Олеся, дивлячись на кота.

Кіт, ніби зрозумів, що йдеться про його права, ліниво витягнувся й почав точити кігті об жорсткий кут свекрушиної валізи. Звук вийшов такий виразний, що Олеся ледь стримала усмішку.

— А на балконі в нас фіалки й старі лижі, — додала вона. — Хоча, визнаю, за нинішньої ситуації це єдине вільне місце, яке можна вам запропонувати…