Вона віддала житло доньці, а турботу про себе вирішила перекласти на сина й невістку

Оксана Миронівна відкрила рота, але відповіді не знайшла. Обличчя її налилося образою, підборіддя здригнулося, очі заіскрилися злістю. Вона вже готувалася перейти на новий рівень атаки, коли в замку клацнув ключ.

Двері розчинилися, впускаючи в розпечений передпокій прохолодне під’їзне повітря й Назара. Він увійшов із рюкзаком на одному плечі, високий, скуйовджений після робочого дня, у куртці, застебнутій абияк. Назар працював у великому магазині професійної фото- й відеотехніки і часто приносив додому то штатив, то кабелі, то якісь дивні кріплення, яким Олеся давно перестала дивуватися.

Сьогодні дивуватися довелося йому. Він зупинився, переводячи погляд із гори багажу на дружину, з дружини на матір, з матері на рудого кота, який і далі діловито псував валізу. Картина мала такий вигляд, ніби хтось почав сімейну сварку, переїзд і маленьку війну одночасно.

— Синочку! — миттю завила Оксана Миронівна й рвонула до нього з несподіваною прудкістю. — Назарчику, нарешті! Твоя дружина мене в дім не пускає, котом труїть, хамить, як на базарі!

Вона повисла в нього на грудях, ледь не вдаривши брошкою по підборіддю. Назар обережно відчепив матір і подивився на Олесю. У її погляді читалося без слів: прибирай це, поки я не зробила чогось непоправного.

— Мамо, — промовив Назар спокійно, — це що за виставка дорожніх сумок? Ти ремонт вирішила перечекати?

— Нічого мені перечікувати! — трагічно повідомила Оксана Миронівна й знову схопилася за груди. — Немає в мене більше житла. Я квартиру Маринці віддала, документи сьогодні оформила. Тепер вона господиня, а я до вас. Я літня, хвора жінка. Мені турбота потрібна. Спальню мені віддайте, ви з Олесею у вітальні поспите. Вона ж молода, нічого з нею не станеться.

Олеся схрестила руки на грудях і приготувалася слухати. Вона знала чоловіка: за його розсіяним виглядом ховалася здатність швидко складати чужі нахабні плани в акуратну коробку й ляскати цією коробкою по автору. Назар не спалахував одразу. Він ставав м’яким, ввічливим і тому особливо небезпечним.

Так сталося й тепер. Його обличчя не сіпнулося від подиву. Він не почав кричати, не спитав, як мати могла так вчинити, не кинувся доводити несправедливість. Лише уважно подивився на сумки, потім на матір, потім на Олесю.

І в його очах раптом майнула весела іскра.

Олеся помітила її відразу. Назар знав. Можливо, Марина проговорилася, можливо, він сам щось з’ясував раніше. Але новина про дарування квартири для нього явно не стала ударом…