Артем мріяв блиснути перед колишньою на зустрічі випускників

— А ти пам’ятаєш Світлану, яка вчилася з нами?

— Кажуть, вона вступила до універу. Я здивувалася, коли про це почула.

— Я її зовсім не пам’ятаю. Вона ж ходила класом, наче сіра мишка. З нею ніхто не товаришував.

— Так, я чув. І справді, вона, здається, ні з ким із класу не спілкувалася.

Нарешті все було з’їдено, і Артемові принесли рахунок. Марина дивилася, як він розраховується, і не могла зрозуміти, що ще зробити, як запитати, щоб дізнатися відповідь на питання, яке її цікавило. Артем запропонував провести її додому. Вона погодилася, сподіваючись, що він усе-таки заговорить про них, але він мовчав. Було видно, що він про щось думає. Тоді вона не витримала.

— Артеме, скажи, у тебе хтось є? Ти з кимось зустрічаєшся?

— Ні.

Артем здивовано подивився на неї.

— Тоді чому ти мовчиш? Чому не обіймеш мене? Чому не скажеш, як раніше, що любиш? Я сумувала за всім цим. Навіть захворіла, коли зрозуміла, що втратила тебе назавжди.

— Марино, ти сама так вирішила? Мені ці гойдалки просто набридли. То ти наближаєш мене до себе, то відштовхуєш. Я ж жива людина, і мені все це теж неприємно.

— Пробач, я перед тобою винна. Розумієш, коли я зрозуміла, що накоїла, то жахнулася. Мені стало так погано, що ти й уявити не можеш. Ти хороший, надійний, розумний, правильний. Я зрозуміла, що ти саме той, хто мені потрібен. Давай знову зустрічатися.

Артем мовчав. Він уважно дивився на Марину, мабуть, намагаючись щось зрозуміти. Тоді вона не стрималася, підійшла до нього й поцілувала. Артем відповів на поцілунок і, як їй здалося, навіть трохи розслабився.

І от решту літа вони знову проводили разом. Зустрічалися з однокласниками, ходили в кіно й узагалі чудово проводили час. Марина була задоволена, що все-таки повернула Артема. Але ось почалося навчання. Зустрічатися вони, звісно, стали менше, проте постійно телефонували одне одному й листувалися. Надсилали одне одному любовні есемески. Усе було чудово. Так минув рік.

Літо знову промайнуло дуже швидко, і Марина навіть не встигла як слід відпочити. Вона вже пошкодувала про те, що взагалі вступила. Бо начебто щойно закінчила школу — і ось знову вчитися. Це просто знущання. Їй справді треба було тоді відпочити рік, а не рватися терміново вступати, щоб не було соромно перед однокласниками. Ну тепер що про це говорити, нічого не виправиш.

Загалом вчитися Марина не хотіла й до інституту пішла в поганому настрої. Але він у неї покращився, коли вона побачила нового хлопця. Хоча, може, й не новенького, просто раніше вона не звертала на нього уваги. Він, до речі, теж її помітив, і вона побачила в його погляді зацікавленість.

Його звали Ярослав, і, як вона потім дізналася, він навчався на третьому курсі, а вона й справді раніше не звертала на нього уваги. Вони познайомилися, і він навіть запропонував провести її додому. Вона погодилася після того, як вони під’їхали таксі до її будинку. Він вийшов провести її до під’їзду й запропонував увечері піти з ним до клубу.

— Тут, до речі, недалеко від тебе клуб відкрили. Ти там була?

— Клуб? Ні, навіть не чула.

— Може, сходимо, подивимося, як там?

— Чому ні? Давай, о котрій зустрінемося?

— Я зателефоную й скажу час, — сказав він і знову сів у таксі.

Марина пішла додому, дорогою думаючи, що б такого вигадати, аби Артем нічого не запідозрив. Вона вважала, що не обманює його, просто не хоче, щоб він хвилювався. Та й узагалі дівчина повинна іноді дозволяти собі пофліртувати, інакше яка ж вона тоді дівчина?

Ярослав, як і обіцяв, зателефонував їй ближче до вечора й повідомив, що заїде о 9:00. Вона погодилася, сказала, що чекатиме на нього. Перед цим вона зателефонувала Артемові й сказала, що в неї захворіла мама і вона доглядатиме за нею, ну й між ділом займатиметься.

Вона чудово знала, що говорити йому в таких випадках. Артем просто не міг встояти перед такими речами. Він побажав її мамі якнайшвидшого одужання, а також додав, що, якщо в неї виникнуть проблеми чи питання щодо навчання, хай звертається до нього…